Ненсі Г’юстон
Печатка янгола
Северині А.
Як порівняти страждання?
Кожному власний біль здається найбільшим.
Але що примушує нас простувати далі?
Це звуки — що долинають і відлітають,
дзюркотять, мов гірський струмок.
Годі, не плач, — так каже музика!
Пролог
Історія, яку ви наміряєтеся прочитати, сталась у Парижі у травні 1957 року.
Франція нуртує: за дванадцять років, що минули з кінця війни, її удостоїли двадцятьма чотирма урядами і вісімдесятьма дев’ятьма пропозиціями з перегляду Конституції. А втім, людей це не дуже турбує: згідно зі свіжим опитуванням, лише 41 % розмов у Франції точаться довкола політики, тимчасом як тема номер один, із показником у 47 % — це Брижіт Бардо. (Саме цієї миті вона бойкотує Каннський кінофестиваль, чим страшенно обурюється газета «Le Figaro»[1].)
Загалом життя прекрасне — і дуже сучасне. Безробіття немає, автівки сяють хромом, телеекрани освітлюють домівки, режисери гонять нові хвилі, із дітлахів вибухає бум, а Пікассо розпочинає роботу над «Ікаром у мороці», велетенською фрескою на замовлення ЮНЕСКО, в якій покаже, за словами митця, «замирене людство, погляд якого спрямований у щасливе майбутнє».
Звісно, не все аж так славно. Подекуди — навіть у Франції — певні ознаки наштовхують на думку, що людству є ще куди розвиватися.
Скажімо, чотириста тисяч юних французів після військової підготовки в Німеччині опинилися в Алжирі, щоби долучитися — ні, не до війни, а до миру, встановлення якого, слід визнати, є справою досить тонкою[2].
Або, приміром...
О, будьте моїм Данте — і я стану вашим Вергілієм, простягніть мені руку, подайте її мені, не бійтесь, я залишатимуся поруч і ні на мить не покину вас на безкінечній спадній спіралі сходів...
І
Он вона, Заффі. Її добре видно.
Біле личко. Або радше — бліде.
Вона в темному коридорі на третьому поверсі гарного будинку на старовинній вулиці Сени[3] стоїть перед дверима, готова постукати — ось вона стукає, і всі її рухи супроводжує дивна байдужість.
Лише кілька днів тому вона прибула до Парижа — Парижа, що миготів за брудним вікном потяга, Парижа чужого і сірого, сплетеного з дощу і свинцю — прибула на Північний вокзал. На потяг вона сіла в Дюссельдорфі.
Їй двадцять років.
Одягнена вона ні добре, ні погано. Сіра спідниця-плісе, біла блузка, куценькі білі шкарпетки, торбинка з чорної шкіри та черевички під колір — вбрання її вкрай банальне, а проте, якщо придивитися, Заффі далека від стандарту. Вона вочевидь чудна. Спершу незрозуміло, звідки це відчуття незвичності. Та поступово стає зрозумілим: річ у дивовижній неспішності.
За дверима, у які вона щойно постукала, у глибині квартири хтось грає на флейті, опрацьовуючи «Іспанські пустощі» Марена Маре[4]. Флейтист (чи флейтистка) шість-сім разів повторює одну музичну фразу, намагаючись виправити помилку, перебій ритму, фальшиву ноту — і зрештою грає її бездоганно. Проте Заффі не вслухається. Вона стоїть перед дверима — це все. Минуло вже п’ять хвилин, як вона стукала, ніхто не квапиться відчиняти, а вона ні стукає вдруге, ні розвертається, щоби піти.
Консьєржка, яка бачила, як Заффі заходила до будинку, дісталася третього поверху, розносячи пошту (зазвичай вона піднімається ліфтом до верхнього поверху і спускається пішки), і здивувалася, побачивши юну незнайомку, яка застигла перед дверима месьє Лепажа.
— Отакої! — вигукнула консьєржка.
Це огрядна й негарна жінка, обличчя якої всіяне волохатими червоними родимками — однак у її очах бездоння ласки і розуміння людської природи.
— Але ж месьє Лепаж удома! Ви дзвонили?
Заффі розуміє французьку. Також розмовляє французькою — але невпевнено.
— Ні, — відповідає вона. — Я стукала.
У неї низький, теплий і трошечки хрипкуватий голос — майже як у Дитріх, тільки без кривлянь. Її акцент не можна назвати смішним. Вона не каже «ш» замість «с».
— Та він вас не чує! — зауважує мадемуазель Бланш. — Треба дзвонити!
Вона довго тисне на кнопку дзвінка, і музика стихає. Переможна усмішка мадемуазель Бланш.
— Отак треба!
Із зусиллям нахилившись уперед, вона підсуває пошту месьє Лепажа під його двері — і потім зникає на сходах.
Заффі навіть не поворухнулася. Її незворушність справді вражає.
Двері відчиняють із силою. Пасмо проміння виривається в напівтемряву коридору.
1
У 1957 році вийшла кінострічка режисера Роже Вадима «І Господь створив жінку», що перетворила Брижіт Бардо на секс-символ, зірку світової величини, порівнювану з Мерилін Монро. Того самого року ББ бойкотувала Каннський кінофестиваль, заявивши, що «ліпше засмагатиме на пляжі», ніж братиме участь у таких страхітливих заходах. Це був її рішучий виступ проти суто сексистського і мачистського сприйняття її образу.
2
Упродовж 1954–1962 рр. тривала Алжирська війна. 1957 рік був позначений так званою Битвою за Алжир між 10-м дивізіоном парашутистів Французької армії і Фронтом за національне звільнення. Під час операції було зведено нанівець міську герилью алжирців і відновлено колоніальний лад у країні.
3
Уперше про «вулицю Сени» згадують у середини XV ст., а перша забудова тут розпочалася в середині XVI ст. Це вулиця, що перетинає Латинський квартал у напрямку Мосту Мистецтв. Тут повно відомих будинків, зокрема є той, де жив Д’Артаньян у відомому романі А. Дюма.
4
Марен Маре (1656–1728) — французький композитор періоду бароко, придворний музикант. Автор понад 600 творів для альта.