Заффі не розуміє.
Можливо, оце і є перша ознака майбутнього повороту у їхніх почуттях: сьогодні вранці Заффі не може збагнути неспішної зосередженості, з якою Андраш орудує з гвинтами, болтами й пружинами, готує гумілак для фіксації шкіри, вирізає кружальця з вовни — кожен його рух, кожен жест вирізняється обережністю й точністю — але як бути з...
Авжеж. У голові Заффі знову виринають незавершені фрази.
Щоби нематеріальна музика змогла злетіти, руки мусять замаститися, але як бути з...
Заглушка стає на місце і входить точно у клапан, Андраш постукує, натискає і знову береться до інструментів — о, яка вправність, яка точність, і все тільки заради музики — аби лише один звук — аби лише одна нота колись змогла якусь мить бриніти в повітрі — ця надмірна турбота, неймовірна любов до деталей, до найменших деталей, тільки щоби одна нота на мить у повітрі...
«Whatever will be will be», — реве різкий голос Дорис Дей, і занурений у роботу Андраш наспівує в унісон: «The future’s not ours to see, qué sera, sera, what will be will be»[37].
Наступного дня — перше причастя на центральній площі містечка. Маленькі тіла в білих сукнях, залитих кров’ю, швидко прибирають. Залишається величезний порожній простір, усюди уламки каміння і скалки. Розвалено церковку. Розбито школу, де вчилися Заффі та її братики й сестрички. Палають молитовники і парти, дошки і книжки. Порвані й скручені труби орга́на — і все ж (думає Заффі), хтось колись майстрував цей інструмент так само ретельно, як Андраш, хтось вивчився на майстра органів і з маніакальною увагою підбирав труби і клавіші, регістри й педалі — щоби музика — щоби музика — щоби акорди — в повітрі... Тож — навіщо? Як можеш ти, Андраше, так спокійно схилятися над інструментом і постукувати, наспівуючи?
«When I was just a little girl, I asked my mother, what lies ahead?»[38]
Стріл — вогонь — стріл — вогонь! Труби органа порвані, скручені — дбайливо виготовлені дерев’яні і металеві деталі знищені за кілька гучних і смердючих хвилин — полум’я досі жере кущі і стодолу — синє небо задихається від сірого диму, і єдине, що можна вдихати — це попіл.
З вікон віталень раптом постають напрочуд чіткими силуети дерев: підводиш очі — а стелі немає — дерева!
Заффі біжить площею, уламки і скалки скриплять під ногами, скоро туди кидаються і решта дітей у пошуках решток шрапнелі — і завтра у воді, що заповнить воронки від вибухів, вони ловитимуть пуголовків.
Андраше, не варто так захоплюватися речами, не варто до них прив’язуватися, приділяти їм таку величезну увагу, Андраше, не варто бажати чогось так сильно, Андраше... Заффі завмерла в безодні відсутності, тож коли Еміль, причарований дощовими потоками на склі, втрачає рівновагу й валиться зі стільця, на його ревіння вона реагує з несквапністю сновиди. Андраш кидається, щоби підняти дитину, сідає з Емілем до новенького крісла-гойдалки та гойдається, наспівуючи: «I asked my sweet-heart, Will there be rainbows...»[39].
Заффі оговтується і підходить до них. Нахиляється над синочком, та все ж мовчить.
— Чому ти не співаєш? — запитує в неї Андраш згодом, коли затихає Еміль.
Заффі червоніє, ніби він щойно звинуватив її в якомусь злочині — в якому, до того ж, вона була винна.
— Щ-що?
— Чому ти не співаєш?
Він навіть не дивиться в її бік — тре ґулю на голівці дитини, набиту під час падіння об одну із полиць.
— Я... — бекає Заффі, — я... не знаю слів.
— Та ні, я хотів сказати... будь-що! Заспівала б щось для Еміля.
— Але ж...
І знову Заффі здається, що на неї нападають і слід захищатися, тож вона чіпляється за перший-ліпший аргумент:
— Це ж французька дитина! Розумієш? А французьких пісень я не знаю.
Андраш насуплюється і мовчить; він і далі гойдає Еміля, наспівуючи слідом за Дорис Дей до останнього слова.
— Здуріла? — м’яко каже він Заффі. — Співай усе, що тобі заманеться! Ти ж його мати, Заффі! Він тебе любить! Ти маєш право співати німецькою.
— Ні! — дедалі більше дратуючись, відказує Заффі. — Я погано співаю.
Андраш підскакує.
— От дурна! — каже він уже твердіше. — Дитині ж байдуже! Це голос її матері — оце головне! Твій голос, Заффі. Тому для нього це буде гарно.
Давно, ще з провалу у школі хостес у Дюссельдорфі Заффі не відчувала такого тиску на себе. Вона зиркає на годинник:
— Час іти. Ходімо, Емілю! Давай одягну на тебе пальто — і гайда... Попрощайся з Андрашем.
37
Хоч що буде — нехай... Майбутнє належить не тільки нам, нехай іде, як ідеться... (