— Хто це був?
— Про кого ти?
— Годі... Ти обіцяв розповісти.
— Еміле, поглянь, що в мене є...
Це флейта, виготовлена з помаранчево-зеленого гарбуза, що його Андраш висушив і в якому повирізав дірочки; і от він дме у новеньку флейту — три прозорі акорди — і простягає її дитині...
— Андраше!
— Заффі, у тебе ж є своє життя, правда?
— Це різні речі!
— Гаразд, різні... Ми з тобою таки дуже різні...
— Я від тебе нічого не приховую... Скажи ж, Андраше... це ж Алжир? Правда?
І потроху, вмовляючи, тиснучи, огортаючи своєю любов’ю (авжеж, Заффі вміє користуватися жіночими принадами, коли чогось дуже кортить), вона досягає мети. Вириває в нього певні відомості. Дізнається, кажучи правду, більше, аніж хотіла б.
Довідується, що чоловік, у якого вона закохана, вірить у комунізм — так само, як ті росіяни, які поглумилися з її дитячого тіла 1945-го.
— Я гадала, що ти проти росіян! Ти ж через них залишив Угорщину!
— У нас — так, проти. Але ж Заффі, усі євреї — марксисти, окрім хасидів. І майже всі марксисти — євреї, починаючи з самого Маркса! Згадай кращих з більшовиків — Троцького, Зинов’єва, Каменева, Гроссмана! Це ж природно! Лише комуністи кажуть: єврей ти чи ні, але релігія — це лайно, джерело брехні, якому тепер, коли всі освічені, буде покладено край!
Чоловіка, якого вона бачила тоді ввечері, звати Рашидом. Андрашеві мало що про нього відомо. Це співробітник Французької федерації Фронту національного звільнення Алжиру, збирає кошти. Йому двадцять п’ять років, він мріє вчитися на медичному і стати хірургом. Старший син у великій родині, який, однак, уже втратив двох братів там, у Константині[45]. Мати його обожнює. Батька вбили 1945-го під час різанини в Сетифі (Заффі ніколи не чула про це, адже мала геть інші клопоти 8 травня 1945 року, коли французькі вояки перебили сорок тисяч алжирців за те, що ті наважилися попросити про незалежність).
Постійного місця мешкання Рашид не має. Спить там і сям, ніколи не проводить дві ночі поспіль в одному місці, намагаючись обходити пастки поліції. Спить, власне, він мало, переважно цілу ніч п’є каву і говорить про політику. Сміється нечасто, але коли вже сміється, заскочений саркастичними жартами Андраша, то зуби його біло виблискують на тлі смаглявого обличчя.
Саме Рашид, знаючи, яке місце це франкомовне хлоп’я посідає в серці його угорського приятеля, приніс крісло-гойдалку із барахолки в передмісті Обервільє... і розгнівався, коли Андраш став йому дякувати. Між братами так не заведено.
Атож, Андраша він сприймає як брата по боротьбі.
— Заффі, тут вавка, — він хотів сказати «явка» і, оскільки Заффі з нерозумінням нахмурилася, він пояснює їй: гроші, що їх мусебілати з кварталу Барбес щомісяця передають Рашиду, вночі проходять через його майстерню. Іноді зброя теж. Саме тому перший жарт Андраша щодо бомби у візочку був далеко не жартом.
— То ти допомагаєш війні? — відступаючи, каже Заффі. — Ці руки торкаються кларнетів... і рушниць теж? Ці руки вбивають?! Ненавиджу тебе!
— Але ж Заффі...
— Не чіпай мене! Я ненавиджу війну! Андраше! (Вона верещить. Цього разу справді істерично.) Я викажу тебе поліції!
Він дає їй ляпаса. Щосили. Лише одного ляпаса. Лише щоби її заспокоїти.
Еге ж, це її заспокоює... Вона кладе обидві долоні на палаючу щоку.
Нажаханий цим вибухом люті між обома такими рідними для нього людьми, Еміль кидає гарбузову флейту і втуплюється в них поглядом сухих очей, без сліз.
Насправді — вони не кажуть цього, але обидва це розуміють — вони досягнули нарешті природи своїх стосунків, їх священного потаємного центру. Кожен із них кохає в партнері ворога.
Поворот пройдено.
Через день Рафаель повертається до Парижа з подарунком для сина — дзиґарем із зозулькою; і його зустрічає не просто спокійна — квітуча Заффі, від чого його серце наповнюється теплом.
Увечері, коли подружжя готується до сну, вмивається, роздягається, Заффі розпитує Рафаеля:
— Як твої концерти? Усе гаразд?
— Авжеж, усе гаразд... Я мав натхнення... Дурний грип завдяки тобі зник... І все ж у середу була одна проблема...
— Яка?
— Ми грали концерт Моцарта — дует для флейт... Я стояв навпроти Матьє і, хтозна чому, просто посеред нашого соло ми зустрілись очима і обидва мало не розреготалися. Просто жах! Уявляєш? Обох охоплює сміх, ти маєш стримати його будь-якою ціною — адже музика триває! Для піаніста чи віолончеліста це не так страшно, але для флейтиста це справжній кошмар... Матьє почервонів, мов півонія, весь затремтів, його очі сміялися, кутики вуст сміялися — а я, що довше дивився на нього, то менше міг стримуватися, хай про що я думав, усе здавалося мені страшенно кумедним... І знаєш, що я зробив?