Безпосередньо ж наша історія завершується там, де і починалася, де Заффі вперше ступила на французьку землю: на Північному вокзалі. А якщо точніше, то в барі «Terminus Nord», просто навпроти центрального входу.
Зимна, похмура дощова днина — треба визнати, що більшість днів у Парижі саме такі. Важко зрозуміти, який нині місяць — березень чи листопад.
Друга година дня, Рафаель Лепаж, який щойно приїхав з об’єднаного Берліна на борту швидкісного поїзда, смакує шукрутом і дорогим рислінгом. Останнім часом він призвичаївся до німецької кухні.
Лляною серветкою з ініціалами TN він отирає гусячий жир зі своїх тонких губ флейтиста. Для свого віку (йому шістдесят дев’ять) Рафаель у досить непоганому стані. Зберігає певну грацію. Звісно, погладшав, а від волосся йому лишилася тоненька тонзура білих кучериків — та якщо уважно придивитися до його обличчя, то можна впізнати: це його ніс, його щічки, а за круглими окулярами — його лагідний погляд...
Відсунувши газету, яку він читав під час обіду, він підводить очі... і ціпеніє. Перед стійкою на високій дзиґлі у кількох метрах від нього — Боже, невже це можливо?! — відбиваючись у дзеркальній стіні так, що Рафаель бачить його водночас і у фас, і зі спини, сидить Андраш, авжеж, без сумніву, точно він! Він курить і пригублює каву з кальвадосом. Постарів страшенно. Сиве волосся зав’язане хвостиком на потилиці. Безладне мереживо зморшок робить його обличчя схожим на поле, яке орав божевільний. На носі в нього пенсне, на шиї червоний шарф: авжеж, є ще такі дивні люди, які уперто не хочуть відмовлятися від своїх революційних ідей...
Рафаель кладе лляну серветку на стіл і підводиться. Рухається він неквапно, проходить рестораном, не відводячи погляду від дзеркала. Потроху бачить, як з’являється його віддзеркалення, як воно збільшується і примощується поруч із Андрашем, саме перед тим, як той піднімає очі.
І їхні погляди зустрічаються в дзеркалі.
Бачте, це двоє старців. І в цих машкарах — сиве волосся, зморшки і окуляри — вони дуже схожі. Усі старці — ви помічали, напевно — набувають невинного вигляду. Час ніби зі співчуттям проводить губкою по їхніх тілах і думках, затуляючи виразні риси, розмиваючи спогади, поступово втоплюючи в забутті тяжкі уроки життя. Знаєте, все можна забути...
Адже нічого не було, правда ж? Хіба що якась дрібниця... і так давно... Словом, майже нічого цікавого. Могли б і про цікавіше щось нагадати.
Перш ніж стати янголом, слід повернути собі невинність.
А ми всі досі невинні.
Андраш і Рафаель дивляться у дзеркало. Один на одного. Андраш не ворушиться, не обертається, аби побачити справжнього Рафаеля; вони не обмінюються словами, не тиснуть руки. Що відбувається у глибині цього безмовного і безмежного погляду? Кожен з них позбавив іншого коханих жінки й дитини. І тепер кожен обмацує своє серце: чи досі болить? Чи досі горить полум’я гніву? Чи, може, вже згасла й остання вуглинка?
Погляди в дзеркалі зливаються в один. Відкриті, чесні, майже безтурботні очі.
І ніхто не бачить, як вони розлучаються.
Що, отакий кінець?
О ні! Повірте — ні!
Достатньо просто розплющити очі: довкола вас триває Історія.