Філософ нетерпляче сопів, поки розгадник наповнював невеличку торбинку, яку носив, перекинувши через плече, поверх лляного плаща. Вони знову рушили узвозом.
— І що ти виявив? Можеш мені розповісти?
— Правду кажучи, небагато, — визнав Геракл. — Оголошення на одній з табличок на монументі Героїв-епонімів повідомляє, що Народні збори вчора ухвалили влаштувати на Лікавіті облаву на вовків. Тобі відомо про це?
— Ні, але рішення, як на мене, цілком слушне. Шкода тільки, що для нього потрібна була Трамахова смерть.
Геракл кивнув.
— Я також глянув на список новобранців. Схоже, Анфіса забирають до війська…
— Так, — підтвердив Діагор. — Він саме дійшов ефебового віку. До речі, якщо не поквапимося, то не застанемо їх у гімнасії…
Геракл знову кивнув, але не пришвидшив своєї неспішної, вайлуватої ходи.
— І ще одне: того ранку ніхто не бачив, як Трамах вирушив на полювання, — сказав він.
— Звідки ти знаєш?
— Мені дозволили переглянути списки тих, хто проходив Акарнейською та Філейською брамами, що ведуть на Лікавіт. Слід віддати бодай невелику шану демократії, Діагоре! Ми так прагнемо збирати всілякі відомості, щоб обговорювати їх потім на Зборах, що записуємо ім’я та стан кожного, хто щодня виходить чи заходить до Міста з товарами. Це довгі списки, у яких можна побачити записи на кшталт: «Менакл, торговець-метек, і четверо рабів. Міхи з вином». Ми гадаємо, що це допомагає нам контролювати торгівлю. Тенета й інше мисливське знаряддя так само ретельно вносять до записів. Однак Трамахового імені там нема, і того ранку ніхто не виходив із Міста з тенетами.
— Може, він не взяв їх із собою, — припустив Діагор. — Може, мав намір полювати тільки на пташок.
— Але матері він сказав, що збирається поставити пастки на зайців. Принаймні так мені розповіла вона. Виникає запитання: якщо він хотів полювати на зайців, хіба не логічніше було б узяти з собою раба, який стежив би за пастками й заганяв би здобич? Чому Трамах вирушив сам-один?
— То яка твоя думка? Що він не ходив на полювання? Що з ним був хтось іще?
— Я зазвичай не схильний висловлювати здогади о цій ранковій годині.
Колоноський гімнасій, будівля з широким портиком, розміщувався на південь від агори. Його двоє дверей були оздоблені іменами видатних олімпійських атлетів і невеличкими статуями Гермеса. Усередині сонце люто пражило палестру, прямокутний майданчик без даху, де на спушеній мотикою землі проводили бої з панкратіону. Повітря тут поступалося місцем густому запаху з’юрмлених тіл і ароматичних олій для масажу. Хоч і просторий, гімнасій був переповнений: старші підлітки, голі й одягнені; хлопчики на повноцінному навчанні; пайдотриби[34] в пурпурових накидках і з двійчатими ціпками, що тренували своїх учнів… Через несамовитий галас розмовляти було неможливо. У дальньому кінці, за кам’яною колонадою, були внутрішні криті приміщення — роздягальні, душові й великі кімнати для масажу і натирання ароматичними мастями.
На майданчику саме змагалися два борці: цілковито голі й лискучі від поту, їхні тіла впирались одне в одне, неначе прагнули буцнутись головами; руки м’язистими звоями охоплювали шию суперника; крізь гамір юрби чути було, як борці, наче бики, ревуть від тривалої натуги; слина білими пасмами звисала з їхніх ротів, немов якісь чудернацькі варварські прикраси; боротьба була люта, нещадна, доконечна.
Щойно зайшовши до гімнасія, Діагор смикнув Геракла Понтора за плащ.
— Он він! — голосно промовив філософ і вказав у натовп.
— Аполлоне-світе!.. — пробурмотів Геракл.
Діагор помітив його подив.
— Правда ж, я не перебільшував, коли описував тобі Анфісову вроду? — сказав він.
— Мене вразила не врода твого учня, а той старий, що балакає з ним. Я знаю цього чоловіка.
Вони вирішили провести розмову в роздягальні. Геракл стримав Діагора, що рвучко кинувся до Анфіса, і простягнув йому клаптик папірусу.
— Це запитання, які треба поставити. Розмовляй ти — так я зможу краще обміркувати його відповіді.
Поки Діагор читав запитання, скажений ґвалт, який здійняла юрба, змусив їх обернутися до палестри: панкратист завдав суперникові звірячого удару головою в обличчя. Звук, либонь, чути було в усьому гімнасії: неначе оберемок хмизу затріщав під нестримним копитом величезної тварини. Борець поточився і мало не впав, хоча, здавалося, не так від удару, як від несподіванки: він навіть не здійняв рук до свого обличчя, знесиленого й понівеченого, наче стіна, розтрощена рогами оскаженілого звіра, а лише відступив, широко розплющеними очима втупившись у суперника, немовби той утнув йому несподівану штуку. Тим часом чітка структура його рис нижче очей безгучно руйнувалася, а з губ і великих ніздрів потекла густа цівка крові. Попри це, борець не впав. Глядачі обрáзами під’юджували його дати здачі.