¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Чекаю тебе надворі, — кинув він.
— Клянуся Зевсом Громовержцем, я ще ніколи не чув такої затятої суперечки, хіба що між подружжям, — зауважив Евмарх, коли філософ відійшов. У чорному серпі його усмішки вперто стримів єдиний зуб, викривлений, мов ріжок.
— Не дивуйся, Евмарху, якщо ми з моїм товаришем урешті поберемося, — весело відказав Геракл. — Ми такі різні, що, здається, нас поєднує тільки любов.
Обоє добродушно розсміялися.
— А тепер, Евмарху, якщо ти не проти, прогуляймося трохи і я розповім, чому попрохав тебе зачекати…
Вони пройшлися по гімнасію, усіяному наслідками нещодавнього руйнування: на стінах скрізь видніли тріщини від лютих ударів рогами, потрощені меблі лежали впереміш зі списами й дисками, пісок був зритий гігантськими копитами, а кам’яні плити підлоги — укриті шматками тиньку, немовби шкірою, що повідпадала зі стін і формою скидалася на величезні вапнякові квіти кольору лілії. Під уламками лежали друзки розбитої вази: на одному з черепків були зображені дівочі руки — здійняті долонями догори, вони немовби благали про допомогу або намагалися застерегти когось від неминучої небезпеки. У повітрі вихорилася хмарка пістрявого пилу*.
__________
* Авторові подобається бавитися з читачами. Ось він, хоч і прихований, але цілком упізнаваний доказ того, що я мав рацію: «дівчина з лілією» — це ще один украй важливий ейдетичний образ цього твору! Я не знаю, що він означає, але він є (його присутність безсумнівна: зверніть увагу, як близько слово «лілія» стоїть до детального опису жесту «дівчини», зображеної на уламку розбитої вази). Мушу визнати, ця знахідка схвилювала мене до сліз. Я покинув переклад і пішов до Елія. Я запитав його, чи є можливість глянути на оригінальний рукопис «Печери». Він порадив мені звернутися до директора нашого видавництва на ім’я Гектор. Мабуть, Елій помітив щось у моєму погляді, бо запитав, чи зі мною все гаразд.
— Якась дівчина в тексті благає про допомогу, — відказав я.
— І ти збираєшся її рятувати? — пожартував він у відповідь.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Ах, Евмарху, — сказав Геракл, коли вони закінчили розмову. — Чим мені відплатити тобі за цю послугу?
— Платнею, — відказав старий, і вони знову розсміялися.
— Іще одне, добрий Евмарху. Я помітив, що на поличці Евнея, товариша твого учня, стоїть невеличка клітка з пташиною. Це горобець, а горобця зазвичай дарує чоловік своєму коханому. Тобі часом не відомо, хто Евнеїв коханець?
— Присягаюся Фебом-Аполлоном, про Евнея не знаю нічого, Геракле, однак Анфіс має такий самий дарунок, і я можу сказати тобі від кого. Його подарував Менехм, скульптор і поет. Він божеволіє за хлопцем! — Евмарх потягнув Геракла за плащ і стишив голос. — Анфіс давно зізнався мені про це і змусив поклястися богами, що я нікому не розповім…
Геракл на хвилю замислився.
— Менехм… Востаннє я бачив цього митця-дивака на Трамаховім похороні, і, пригадую, його присутність здивувала мене. Отже, це Менехм подарував Анфісові горобчика…
— Тебе це дивує? — вереснув старий своїм шорстким голосом. — Клянуся ясними очима Афіни, цей прекрасний золотоволосий Алківіад[39] дістав би від мене ціле гніздо, хоча, зважаючи на мій вік і стан раба, такий подарунок нічим би мені не прислужився!
— Гаразд, Евмарху, — Геракл тепер видавався значно задоволенішим, — мене вже треба йти. Але зроби те, про що я тебе попрохав…
— Якщо ти й далі платитимеш мені так, як досі, Геракле Понторе, то твій наказ для мене буде те саме, що сказати сонцю: «Сходь щоранку».
Вони зробили гак, щоб не вертатися через агору, де о цій надвечірній порі, найпевніше, було повно люду, що святкував Ленеї. Але й так численні вуличні забави, перешкоди у вигляді імпровізованих вистав, лабіринт розваг і повільний шалений натиск юрби ускладнювали їм прохід. Дорогою вони не розмовляли, поринувши кожен у власні роздуми. Нарешті, коли вони дісталися до Скамбонід, кварталу, де жив Геракл, розгадник промовив:
— Будь моїм гостем цього вечора, Діагоре. Моя рабиня Понсіка готує не найгірше, а спокійна вечеря на схилку дня — це найліпший спосіб відновити сили на день прийдешній.
39
У Стародавніх Афінах було кілька державних діячів на ім’я Алківіад. Імовірно, йдеться про найвідомішого з них, полководця часів Пелопоннеської війни, що перейшов на бік Спарти, а пізніше втік до Персії. Мав вродливу зовнішність, однак був відомий своєю розбещеністю і купою любовних зв’язків із гетерами й коханцями.