— Розгадник таємниць.
— А що ти робиш?
Геракл на якусь хвилю замислився.
— По правді сказати, приблизно те саме, що й Іфімах. Розмірковую про все загадкове.
Очі хлопчикові заблищали. Та враз він, схоже, пригадав, що раб, бо стишив голос і повідомив:
— Моя господиня невдовзі тебе прийме.
— Дякую тобі.
Коли хлопчик пішов, Геракл, усміхаючись, усвідомив, що досі не знає, як його звати. Чекаючи, він узявся вивчати повітряний танок крихітних порошинок, що кружляли довкола світильників і в їхньому сяйві здавалися ошурками золота. Розгадник намагався виявити якесь правило чи закономірність у цьому вируванні легесеньких дрібок. Незабаром, однак, він змушений був відвести погляд, адже знав, що його цікавість, його жадоба розгадувати чимраз складніші образи наражає на небезпеку загубитися в бездонній глибині речей.
Коли Етіда зайшла до трапезної, раптовий протяг здійняв поли її плаща і вони залопотіли, наче крила. Її лице, хоча досі бліде і з темними ободами попід очима, мало охайніший вигляд, із погляду зникла похмурість, він став ясним і легким. Рабині, що супроводжували її, схилилися перед Гераклом.
— Шана тобі, Геракле Понторе. Прикро, що моя гостинна оселя така незатишна: горе не сприяє щедрому частуванню.
— Я вдячний за твою гостинність, Етідо. Мені цілком її досить.
Жінка вказала на одне з лож.
— Принаймні можу запропонувати тобі нерозведеного вина.
— Для вина надто рання година.
Етіда махнула рукою, і рабині мовчки вийшли. Чоловік і жінка лягли на ложа, що стояли одне навпроти одного. Розправляючи складки пеплоса на ногах, Етіда усміхнулася й промовила:
— А ти не змінився, Геракле Понторе. Не хочеш потьмарити найнезначнішої думки краплиною вина в непідхожий для цього час. Навіть заради того, щоб ушанувати узливанням богів.
— Ти теж не змінилася, Етідо: і далі намагаєшся спокусити мене соком виноградної лози, щоб моя душа втратила зв’язок із тілом і полинула вільно ширяти попід хмарами. На жаль, тіло моє стало заважке.
— Натомість розум твій легкий і дедалі легшає, чи не так? Зізнаюся тобі: зі мною діється те саме. Лише розум дає мені змогу втекти від цих стін. Ти дозволяєш літати своєму розумові, Геракле? Я свій не здатна тримати в зачині; він розпростує крила, і я кажу йому: «Неси мене, куди хочеш». Але він завжди несе мене в те саме місце — у минуле. Тобі, звісна річ, важко зрозуміти таку схильність, бо ти чоловік. Але ми, жіноцтво, живемо минулим…
— Усі Афіни живуть минулим, — відповів Геракл.
— Так сказав би й Мерагр, — на її вустах знову з’явилася легка усмішка. Геракл усміхнувся у відповідь, але враз відчув на собі її дивний погляд. — Що з нами сталося, Геракле? Що з нами сталося? — вона замовкла. Розгадник опустив очі. — З Мерагром, з тобою, з твоєю дружиною Агесіхорою, зі мною… Що з нами сталося? Ми підкорялися правилам, законам, що їх настановили люди, які нас не знали і яким до нас було байдуже. Законам, що їх дотримувалися наші батьки й батьки наших батьків. Законам, що їх мусять виконувати чоловіки, хоч і мають змогу обговорювати їх на Зборах. Жінкам натомість не вільно говорити про них навіть на Фесмофоріях[40], коли ми виходимо зі своїх домівок і збираємося на агорі: нам належить мовчати й слухняно коритися вашим рішенням, навіть помилковим. Тобі ж відомо, я — лише звичайнісінька жінка, що не вміє ні читати, ні писати й ніколи не бачила ні іншого неба, ні інших земель. Але мені подобається думати… І знаєш, що я думаю? Що Афіни стоять на законах, старезних, наче той камінь, із якого змуровані старовинні храми. Акрополь — холодний, наче кладовище. Колони Парфенону — це ґрати клітки, всередині якої птахи не можуть літати. Мир… так, ми маємо мир. Але якою ціною? Що ми зробили з нашими життями, Геракле?.. Раніше було краще. Принаймні всі гадали, що справи йдуть добре… Так гадали наші батьки.
— Але вони помилялися, — відказав Геракл. — Раніше не було краще, ніж тепер. Не було й гірше. Просто точилася війна.
Не ворухнувшись, Етіда швидко промовила, немовби відповідала на почуте запитання:
— Раніше ти кохав мене.
Гераклові здалося, наче він дивиться на себе збоку: ось він, з безпристрасним виразом на обличчі, рівно дихаючи, спокійно напівлежить на ложі. Водночас він відчував, що з тілом його щось діється: руки, наприклад, ураз похололи й спітніли. Етіда додала:
— А я тебе.
«Навіщо вона змінила тему? — міркував розгадник. — Невже не здатна підтримувати розважливої, виваженої розмови, як то чинять чоловіки? Навіщо тепер зненацька ці особисті речі?» Він ніяково засовався на ложі.
40
Фесмофорїї — велике давньогрецьке свято на честь Деметри й частково Персефони, яке влаштовували вільнонароджені жінки наприкінці жовтня у багатьох містах Стародавньої Греції.