Зненацька Геракл аж вигнувся дугою від різкого посмику за плащ.
— Он вони йдуть, — філософ вказував у темний глиб гаю. — А онде Платон! — додав він із екстатичним притиском.
Звивистою стежкою до них наближався гурт чоловіків. Усі мали на собі темні гіматії[58], накинуті на плечі, без туніки чи хітона під сподом. Здавалося, вони опанували вміння ходити по-качиному: вервечкою, від найвищого до найнижчого. Простуючи так, чоловіки розмовляли, і видовище це було вкрай дивне. Геракл підозрював, що вони мають якусь математичну формулу, за допомогою якої точно вираховують, чия черга говорити і чия — відповідати. Ніхто нікого не перебивав: номер два замовкав, і лише тоді відповідав номер чотири, а номер п’ять, схоже, безпомилково відчував, коли номер чотири закінчить говорити, і тої ж миті підхоплював розмову. Сміялися всі разом. Помітно було ще дещо: хоча номер один мовчав (то був Платон), усі решта, здавалося, звертались до нього, хай і не навпрямки. Через це тон їхньої розмови поступово і мелодійно здіймався: від найнижчого голосу номера два до найвищого, який належав номеру шість. Цей останній чоловічок окрім того, що був найменший на зріст, ще й висловлювався пронизливим вереском, немовби хотів упевнитися, що номер один його почує. Загалом вони справляли враження ліри, що рухається.
Їхній гурт посувався зміїстою доріжкою, наближаючись із кожним її вигином. За дивним збігом обставин цієї миті з гімнасія вийшли кілька юнаків, цілковито оголених або в коротких туніках. Помітивши вервечку філософів, юнаки негайно припинили свій безладний галас. Дві групи зустрілися на майданчику. На якусь хвилю Геракл замислився: «Цікаво, що побачив би гіпотетичний спостерігач ізгори?» Можливо… дві лінії, юнаків і філософів, що сходяться у вершині й утворюють — разом із лінією живоплоту — ідеальну літеру дельта?
Діагор знаками підкликав його.
— Учителю Платоне, — шанобливо мовив він, підходячи разом із Гераклом до великого філософа. — Учителю Платоне, це Геракл із дему Понтор. Він висловив бажання побачити нашу школу, і я подумав, що не вчиню погано, якщо запрошу його сьогодні…
— Ти в жодному разі не вчинив нічого поганого, Діагоре, якщо тільки сам Геракл так не вважає, — доброзичливо відказав Платон гарним басовитим голосом і, обернувшись до розгадника, здійняв руку у вітальному жесті. — Ласкаво просимо, Геракле Понторе.
— Дякую тобі, Платоне.
Гераклові — як і багато кому — розмовляючи з Платоном, доводилося дивитися на філософа знизу догори, адже той був велетенської статури, із кремезними плечима й могутнім торсом, з якого, здавалося, спадав сріблястий потік його голосу. Попри це, у поведінці видатного філософа було щось таке, що уподібнювало його до ув’язненої у фортеці дитини. Можливо, то був приємний вираз майже повсякчасного здивування: коли хтось говорив до нього, чи коли він сам до когось звертався, чи коли просто розмірковував про щось, Платон мав звичку широко розплющувати свої великі сірі очі з вигнутими віями і зводити брови до смішного високо або, навпаки, супити їх, наче сатир із шорстким чолом. Через це він мав вигляд людини, яку зненацька щось укусило за сідницю. Ті, хто знав його, стверджували, що цей подив — роблений: що більше дивувала його якась річ, то менше ваги він їй надавав.
На Геракла Понтора Платон дивився з превеликим здивуванням.
Філософи один за одним почали заходити до будівлі школи. Учні чекали своєї черги. Діагор затримав Геракла і сказав:
— Я щось не бачу Анфіса. Він, мабуть, ще в гімнасії… — аж раптом, майже без паузи, він пробурмотів: — Зевсе-світе…
Розгадник простежив за його поглядом.
Дорогою, що вела до входу, наближався чоловік. Статурою він не поступався Платону, але, на відміну від філософа, у ньому відчувалася якась дикість. На здоровенних ручищах чоловік ніс білого собаку з непомірно великою головою.
— Я все ж таки вирішив прийняти твоє запрошення, Діагоре, — привітно всміхаючись, мовив Крантор. — Здається, вечір буде вельми цікавий.*
__________
* За ці останні кілька годин я трохи опанував себе. Насамперед завдяки тому, що, переклавши черговий уривок тексту, даю собі відпочинок: випростую ноги й ходжу колами по камері. Завдяки цій вправі я краще пізнав той обмежений простір, до якого стиснувся мій світ: прямокутник три кроки на чотири з лежаком у кутку і столом зі стільцем біля протилежної стіни; на столі — мій переклад і Монталове видання «Печери». Також до моїх послуг — яка неймовірна розкіш! — невеличка дірка в підлозі, щоб справляти природні потреби. Масивні дерев’яні двері, оббиті залізом, перепиняють мені дорогу до волі. І ліжко, і двері, не кажучи вже про дірку, — щонайпростіші. Стіл зі стільцем натомість видаються дорогими. Крім того, у мене вдосталь усього, що потрібне для письма, і це заохочує працювати, бодай щоб зайняти себе чимось. Єдине джерело світла, яке дозволяє мій тюремник, — сяка-така примхлива лампа, що стоїть на столі переді мною. Тож, хоч як я намагаюся опиратися, урешті-решт завжди опиняюся за столом і знову беруся за переклад, зокрема і для того, щоб не збожеволіти. Знаю: це саме те, чого від мене хоче Абихто. «Перекладай!» — наказав він мені… як давно вже?.. але… О, я чую якись шум. Це, мабуть, їжа. Нарешті.
58
Гіматій — верхній одяг стародавніх греків у вигляді прямокутного шматка вовняної тканини. Завдяки простій формі був універсальним вбранням, найчастіше його носили, накидаючи на плечі на зразок шалі, або як плащ, скріплюючи два кінці застібкою.