__________
** Щойно виконавши свою ейдетичну функцію, образ корови щезає, зокрема й для читача, і садок лишається «порожнім». Це не магія, це лише література.
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Філософ промовив:
— Пригадую, ти якось сказав: «У цьому світі є багато вкрай дивних місць, у яких ні я, ні ти зроду не бували». Це правда… Ми живемо у дивному світі, Геракле. У світі, де нічого не можна осягнути чи зрозуміти самим лише раціональним мисленням. У світі, що іноді підкорюється не законам логіки, а законам марень чи літератури… Сократ, великий прихильник раціонального мислення, стверджував, що даймон[62], дух, надихав його і допомагав збагнути щонайглибші істини. А Платон вважає, що божевілля — це, у певному розумінні, таємничий спосіб досягнути пізнання. Саме це зараз і відбувається зі мною: мій даймон — чи моє божевілля — підказує мені, що твоє пояснення хибне.
— Моє пояснення логічне!
— Але хибне.
— Якщо моє пояснення хибне, тоді все хибне!
— Можливо, — з гіркотою погодився Діагор. — Хтозна.
— Пречудово! — пробурчав Геракл. — Про мене — занурюйся собі в драговину філософського песимізму, Діагоре! Я доведу тобі, що… О, хтось стукає у двері. Це напевне Евмарх. Лишайся тут, споглядай собі світ Ідей, любий Діагоре! Я принесу тобі Менехмову голову на блюді, а ти заплатиш мені за роботу!.. Понсіко, відчини двері!..
Але Понсіка вже встигла відчинити, і гість саме заходив на терасу.
То був Крантор.
— О Геракле Понторе, розгаднику таємниць, і ти, Діагоре з дему Медонт. Афіни збурені до основ, і всі громадяни, які ще не втратили мови, гучно вимагають вашої присутності в певному місці…
Усміхаючись, він заспокійливо погладив Цербера, який несамовито виривався з його рук. Так само всміхаючись, немовби приніс якусь добру звістку, він додав:
— Сталося дещо жахливе.
Статечна, поважна постать Праксіноя немовби відбивала світло, що густими хвилями накочувало до майстерні крізь вікна без віконниць. М’яким рухом він відсторонив одного з чоловіків, що супроводжували його, і водночас ще одним жестом попросив допомоги в іншого. Відтак опустився навколішки і завмер так, здавалося, на цілу вічність. Люди, що стояли довкола, уявляли собі ті почуття, які мали б з’явитися на його обличчі: скорбота, біль, бажання помститися, лють. Але Праксіной ошукав їх усіх: його лице залишалося спокійним і відображало тільки спогади, переважно приємні. Симетричні чорні брови контрастували зі сніжно-білою бородою. Ніщо наче й не вказувало на те, що цієї миті притан споглядає покалічене тіло свого сина. Ніщо, крім одного поруху: Праксіной спроквола кліпнув, уп’яв погляд кудись між двома трупами, і його очі стали немовби западати всередину, поволі-поволі закочуючись під повіками, доки очні яблука не перетворилися на два щербатих місяці. Відтак очі знову розплющилися. Та й по всьому. Із допомогою тих, хто його оточував, Праксіной підвівся й мовив:
— Боги покликали тебе раніше за мене, мій сину. Вони позаздрили на твою вроду і схотіли забрати до себе, дарувавши безсмертя.
Його супутники зустріли ці благородні й честиві слова схвальним гомоном. Люду побільшало: прибули воїни і якийсь чоловік — схоже, лікар. Праксіной звів погляд, і Час, що шанобливо був спинився, відновив свій біг.
— Хто це вчинив? — запитав притан. Тепер його голос уже не був такий твердий, як раніше. Невдовзі, коли його ніхто не бачитиме, Праксіной, мабуть, заплаче. Але поки що почуття не поспішали виявити себе на його обличчі.
Запала мовчанка того ґатунку, коли всі перезираються, щоб визначити, хто заговорить перший. Нарешті один із Праксіноєвих супутників промовив:
— Сьогодні вранці сусіди почули крики, що долинали з цієї майстерні, але подумали, що це чергова нічна гулянка її власника, такого собі Менехма…
— Ми бачили, як Менехм вибіг звідси! — утрутився інший чоловік, що голосом і неохайним виглядом вирізнявся з-поміж Праксіноєвих людей, які трималися з поважною гідністю.
— Ти його бачив? — запитав притан.
— Так! Інші теж бачили! Тоді ми й покликали службовців астиномії!
Здавалося, чоловік чекав після цих слів на якусь винагороду, але Праксіной не зважив на це. Він здійняв голос і ще раз запитав:
— Хто-небудь може мені сказати, хто це вчинив?
Він вимовив «це» з таким притиском, наче йшлося про якийсь непомисленний, богозневажливий учинок, що заслуговував на помсту Ериній. Усі присутні поопускали очі. У майстерні не чути було навіть, як дзижчать мухи, хоча дві чи три виписували неквапливі кола у сяйві, що лилося з відчинених вікон. Статуї, майже всі незавершені, немовби споглядали на Праксіноя з кам’яним співчуттям.
62
Даймонами давні греки називали божеств-посередників між вищими богами й людьми. Згодом слово набуло вигляду «демон» і стало вживатися на позначення тільки лихих духів. Як філософське поняття, що трапляється насамперед у Сократа і Платона, даймон означає внутрішній голос, дух-покровитель, який допомагає знайти раціональне рішення.