Із незрозумілою, весь час наростаючою тривогою Шустов обережно наблизився до ями. Жодних слідів боротьби або чогось гіршого єгер не помітив. У тайзі панувала тиша і спокій. І лише яма глинистою плямою мовчки оповідала про щось моторошне.
Шустов мигцем глянув на мольберт. Художник уже встиг грунтовно попрацювати, але зараз єгерю було не до того. “Може, відійшов кудись убік”, - безнадійно подумав він. І тут у себе під ногами побачив зібгану брудну ганчірку. Записка?! Ні, це була просто ганчірка, якою художник витирав пензлі. Шустов розчаровано зіжмакав її і запхнув до кишені. Потім випростався, озирнувся вусебіч і спершу стиха, а потім на повний голос почав кликати художника.
Він чекав художника аж до пізнього вечора, обережно ходив довкола ями, відшукуючи неіснуючі сліди, зрідка кликав його охриплим голосом, усе ще сподіваючись на щось. Та коли в тайзі погустішали сутінки і по розпадку повіяв холодний осінній вітер, єгер поклав собі на плечі мольберт - як його складати, він не знав, - востаннє гукнув художника і, щомиті озираючись, попрямував до селища.
Клоре довго роздивлявся картину, тримаючи її на витягнутих руках. Картина була невелика, п’ятдесят на п’ятдесят, і являла собою майстерно виконаний пейзаж лугу, порослого різнотрав’ям. Враження трохи псувала занадто скрупульозна деталізованість - художник копітко, із фотографічною точністю, виписав кожну травинку, - але принцип побудови композиції, без заднього плану, на чорному тлі товстого пластику, викликав дивне відчуття двоїстості. Дисонанс невикінченості і майстерності.
- Я, звісно, не знавець живопису і навіть не шанувальник, - нарешті промовив Клоре, - але мені подобається. - Він повернув картину боком і здивовано підняв брови. - Це стереопис?
- Ні, - похитав головою Тифієв. - Картину намальовано наприкінці двадцятого сторіччя. Приблизно в дев’яності роки. Тоді стереопису ще не було.
- Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.
- Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.
- Так? Ну, тобі, певна річ, видніше... Хто-небудь із відомих?
- Ні, - зітхнув Тифієв. - Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин - портрети героїв БАМу - і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією - і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику
- Це, звісно, цікаво... - прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. - А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?
- Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.
- Ай-я-я-я! - покивав пальцем Клоре. - За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то - у справі! - він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: - Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків...
- А вони мені порадили - до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.
- Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?
- Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.
- Добре, вмовив, - ляснув,себе по коліну Клоре. - Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія... про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував...
Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день.
- Що ти мені підсунув? - мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати.
Привітатися він забув.
- Картину Антона Віленовича Полосіна, - спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону.
Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість.
- Справді? - невимовно здивувався Клоре. - А ти знаєш, що її ніщо не бере?
- Знаю.
- Он як? - Очі Клоре аж сочилися сарказмом.
- Я тобі про це вже казав.
- Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло?
- Знаю.
- А, то ти й це знаєш? - Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. - Ну, гаразд. - І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць.
- Пейзажний живопис, га? - знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. - Антона Полосіна, га? - Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: - Лови її! Під стіл вона шмигонула!