У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав:
- Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми - такий прилад угробить!
Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре.
- Ану приїзди до мене негайно! - загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун.
- Тифієв? - тицьнув його пальцем у груди.
- Так...
Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва.
- А де ж Полосін?
Тифієв розгубився.
- Таж Полосін помер...
- Як - помер? - Очі в коротуна стали круглими.
- Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі.
- Що значить - пропав? - аж підскочив коротун. - У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну?
Тифієв мимоволі всміхнувся.
- Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому.
Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом.
Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору.
- Вибачте, - запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, - де знаходиться лабораторія Клоре?
- Клоре? Ліве крило, другий поверх.
- Дякую.
- Тифієв! - нарешті оговтався коротун. - Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною.
- До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев.
Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву:
- Заходьте.
- Я ж казав - не відчиняти дверей! - долинув із залу розгніваний голос Клоре.
Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима.
Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом.
- Кого там іще чорти приперли? - долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре.
- А, це ти, - упізнав він Тифієва. - Ну, нарешті!
- Упіймав! - несамовито заволав хтось під установкою. - Клітку давай!
Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним - молодий хлопець, розхристаний і розпашілий.
- Вона, значить, залізла під кожух, - розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, - а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене - за пальця. Ну, тут я... - він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: - Ви - Полосін?
- Ні, - відказав Бартишев, - це Тифієв.
- А де Полосін?
- Полосін помер...
- Як? - Обличчя хлопця видовжилося.
Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання:
- Це трапилося майже сто років тому.
Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений.
- Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? - спитав Клоре. - Як, по-твоєму, що це таке? - він вказав на клітки з тваринами.
- Хом’як і, по-моєму, полівка, - відповів Тифієв.
- Помиляєшся. Це - твори художника Полосіна! Щоправда, мимовільні. А ось і самі його картини, - Клоре кивнув у бік клумб. - Одна твоя, а дві мені люб’язно надав музей Комсомольська. Твій Полосін був посереднім художником, але... він геній! Йому вдалося перетворити тривимірний простір у двовимірний!..
Тифієв озирнувся і раптом в одній із клумб упізнав картину Полосіна.
- Тут, колего, ви помиляєтесь, - встряв у розмову Бартишев. - На мою думку, це згортання простору...
Але Тифієв уже не слухав. Він поставив свій портфель на підлогу, підійшов до клумби й опустився на коліна. Це справді була картина Полосіна, точніше, натура, з якої Полосін “змалював” свій твір. Те ж саме різнотрав’я, щоправда, трохи прив’яле... Тифієв зірвав одну травинку, зім’яв її між пальцями і підвівся.
- Щось подібне я й сподівався побачити, - стиха мовив він.