Зліз Івась додолу та й угледів, що валяється під копитами якийсь камінець. От узяв він його, коли ж гнідий диба став та як заірже — тоскно й моторошно, аж мороз по шкурі продер.
Був то не камінець, а химерна лялька з якогось чорного шкла, так прегарно виточена, що одразу було знати, — неабиякий мистець доклав і рук, і хисту до того творіння. Кшталтом вона скидалася на людську постать, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й одіж, і візерунки на поясі, — геть чисто все на ній видно, така то робота була тонка.
Глянув Івась на ту кольчугу й на того черепа, виліз на коня та й перехрестився.
— Царство тобі небесне, хто б ти там був! — каже. — Уступися ж мені з дороги, бо я теж козак, хоч і малий ще!
І допіру він теє промовив, як жеребець рушив з місця, помалу обійшов ті костомахи, а тоді як рвоне з усіх копит, то тільки смуга за ним лягла.
Увечері дістав Івась тую ляльку з-за пазухи та й показує дідові.
— Осьдечки, — каже, — яке я диво запопав, дідуню!
Глянув на неї Галай та й гукає до жінки:
— Горпино!
— А що? — питається вона з пекарні.
— А ке лишень сюди огню!
Взяла баба Горпина свічника, котрого добув старий колись на Литві, позапалювала свічки та й несе до столу. Була вона висока й кощава, а що хустку зав'язувала ріжками догори, то трохи скидалася на чорта.
— А се що за божок? — питається Івася.
— Не чіпай, бабо, — каже їй онук, — то моє!..
Дід узяв тую ляльку й оглянув зусібіч.
— Гай-гай, — каже, пахкаючи люлькою, — та воно ж давнє, як світ… Ще й бозна з чого зроблене, бо се не шкло й не камінь! Де ж ти його вискіпав, сину?
— На городищі, — каже Івась.
Та й розказав усе, як було.
— Господе милосердний! — сплеснула баба руками. — Та нащо ж ти його до хати приніс? Чи ти не знаєш, що із могили нічого брати не можна, а то ще якого лиха накличеш?!
А дід знай люлькою пахкає та мовчить.
— Бо не пускав мене він, — каже Івась, насупившись, мов бичок.
— Хто?!
— Чоловік отой… що в кольчузі!
— Мрець?
— А не хто ж іще!
— Та чого ж це він тебе не пускав, га?
— Він… — Івась понурився, — …він хотів, щоб узяв я цього божка!
Дід підняв голову і гостро глянув на нього.
— Навіщо?
— А Господь його святий знає!..
У хаті зробилося тихо-тихо, тільки чутно було, як полум'я гуготить у печі.
— А далі що було? — поспитався Галай.
— А я і зліз додолу… Як сховав його за пазуху, то гнідий зразу і з місця рушив… а то було хоч огня йому приклади!
Баба вдарилася руками в поли.
— Тра вбиться, Їй-Богу! Та що ж ти оцеє накоїв, іродовий сину! Да чи ж ти дурний такий ізроду, чи в дурного зимував! Да чи ж ти причинуватий, чи таки пришелеповатий! Да щоб тобі ж добра не було, бестіянська дитино! Ану бігом сідлай коня та вези його туди, де взяв!
— Цить, жінко! — каже їй старий. І до Івася: — Де тії костомахи лежать?
— Там… під кручею!.. — буркнув Івась.
— Просто на стежці?
— Еге ж…
Галай довго мовчав.
— Треба буде поїхати завтра та поховати!.. — озвавсь він урешті. — Теж, видать, воїн був…
Баба знову хтіла було у заводи завести, але старий так зиркнув на неї, що їй і річ одібрало.
— А що ж воно тепер буде, діду? — поспитався Івась, коли баба вшилася до пекарні.
Галай погладив його по голові.
— Що Господь дасть, то те й буде… — одказав він. — Либонь, так треба було!
— Кому?
— Хто ж про те знає! Он завтра поїдемо та глянемо, хто то похований…
Другого дня засідлали вони коней і подалися на городище. Приїхали та й бачать, що лисиці та чокалки [2] за ніч порозкидали ті костомахи по всьому схилу.
— Ого, — каже старий, озираючись доокруж, — се, певне, якийсь богатир був! Глянь, меч який довгелецький… тепер такими ніхто й не орудує!
— А он щит, діду, валяється… — озвався Івась. — Та здоровезний! Невже такі люде раніше були?
— Колись не ті люде були, що ниньки! — зітхнув Галай, злазячи із коня. — А дай-но мені заступа…
Викопали вони яму на самісінькій горі й поховали тії костомахи.
— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!
— Живу?! — не повірив Івась.
— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!