Це сон, думає собі малий козак. Я замерзаю… певне, вже смерть моя!
А замок стоїть собі на горі, й світиться у ньому одним-одне вікно.
Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, — ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі — такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.
— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — побілілими вустами прошепотів малий козак. — Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!
І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.
— Довго ж ти добирався! — каже він Івасеві.
Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, — закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…
Розділ 3
І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.
«Діду, — каже Івась, — то тебе не вбив той обіясник?!»
А дід йому:
«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ — як одна тіло покине, то друга вселяється!»
«То і пожоги тої не було, чи як?» — питається Івась.
А дід йому:
«Була, сину, та все тепер назад вернулося».
Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:
«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»
А дід і каже:
«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».
«Чому?» — питає Івась.
А дід і каже:
«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»
Отямився малий козак та й бачить, що лежить він у якомусь покої.
— Де ж се я? — питається він сам у себе.
А чийсь голос йому і каже:
— Там, де тебе чекали.
Сперся Івась на лікоть, озирнувся назад та й рота роззявив од подиву.
Сидить на підвіконні якесь чудернацьке створіння. Ні чоловік, ні звіря, — вершків зо два завбільш, з гострими вухами, а на шиї золотий ланцюжок із гривною.
«Чорт!» — думає Івась.
— Сам ти чорт! — каже йому створіння.
«Сплю», — думає Івась.
Й ущипнув себе за руку.
— Та не спиш! — каже йому та проява. — Ото вже дурний хлопчисько!
— А відкіля ти знаєш, про що я думаю? — здивувався Івась.
— Я все знаю, бо я — хованець! Чув про нас?
Тут Івась і замислився.
— Чув, — каже нарешті. — Розказував дід, що був у Січі один козак. Грошей мав, що й кури не клюють, бо хованець на услугах у нього був. Кажуть, щоб добути собі його, треба взяти зносок од чорної курки, сім місяців носити його під лівою пахвою…
— …та ще й не митися, не голитися й не балакати ні з ким, — каже хованець.
Помовчав Івась, бо не знав, що сказати.
— То як же тебе на ймення? — питає.
— Юрчик мене зовуть, — каже хованець.
— А хто ж той чоловік, що зустрів ото мене? — питається Івась.
— То мій пан, — каже йому хованець. — Він дав мені життя, то я слуга йому до самої смерти.
Івась лише головою крутнув. А тоді звівся з ліжка та й підійшов до вікна.
І побачив долину, що була зелена мов рута, і садки, що цвіли на кручах, а затойбік долини — старезний дрімучий ліс, що лопотів молодим листям. Сонечко сяяло у небі, бджоли гули у квітті — мовби й не було вчора морозу та віхоли!
— Господе милостивий, — каже Івась, — таж тут зима була! Чи се я вже на тому світі?
— Ти другими дверми зайшов, а там було холодно, — каже йому хованець. — Та не клопочись: тепер ти у мого пана, і він за тебе подбає!
— Хто ж сей твій пан? — питається Івась.
— Він великий маг і чарівник, — каже хованець. — Батько Дажбог узяв його з Білого Світа і поселив у цім замку, щоб він служив силі Дажбожій і Матері Ладі, котра сидить ув Ирі на золотім престолі. Як заблукає котрась душа у мороці, то пан мій од біди її одбороняє і виводить на дорогу…