– Нє время тєпєр спектаклям. Нужно укрощать мужіков, а ви їх етім портітє.
– Таж ми свідомість поширюємо, – виправдовуємось.
– Какая там свєдомість. Знаєм ету Грушевськую свєдомість. Буянство, бандітізм ви развіваєтє, портітє мужіка.
Так відповіли нам у гетьманськім старостві. Люті вернулися додому.
– «Мужіков укрощать». Позасідала офіцерня кацапська й верховодить. А ще й українське гетьманство. Нема кого слухати. Ставлю без дозволу й кінець.
І ставили щораз частіше й краще. Про нашу «Просвіту» в повіті знали. Поміж виставами й концертами давали реферати. Я намітив у циклі лекцій викласти селянству всю історію України. Добув М. Аркаса, готувався старанно, викладав просто, образово – слухачів повнісінька заля. Приходили з сусідніх сіл послухати, як у нашій «Просвіті» козацтво-лицарство з могил воскресає.
Та поки йшло про козаків, всі слухали уважно. Коли ж заговорилось про гетьманців, почались репліки, заперечення.
– А ті гетьмани верховодили так само, як сьогодні Скоропадський? – обзивався з одного кутка.
– Чи Богданова та Мазепова булава так, як нашого Павлушки, по людських спинах їздила? – перебивав з другого.
– Як так, то й згадувати їх нема за що, – додавали гуртом.
– Про гетьманців не варт з книжки розказувати. Не сьогодні-завтра скоштуємо смаку їх булави на власних спинах. Хомляк із загоном «карателів» прийде порахуватися за панську ферму, – заявили одного вечора, як розповідав про Дорошенка.
Не хотілось вірити, а чутки ширились вперто. Все село гомоніло, як у Крутому, Тридубах на бочку клали, шомполами полосували, в льохи холодні кидали, стріляли людей, живцем у землю закопували. Не вірив, поки не переконався.
Одної неділі був на баштані. Десь коло півдня почув наглий дзвін. Щось незвичайне. На коня й щодуху до села.
Там вже порядкували «карателі». Велелюдний сход. Офіцер загону стояв на столі й, вимахуючи нагаєм, задьористо виказував: «Вслєдствіє разорєнія пастроєк і ограблєнія імущества, гаспадіну Пйотровскому прічінєно убитков на 25 тисяч рублей. Для возстановлєнія хозяйства іменем воєннаго суда пріказиваю в тєченіє 24 часов собрать указанную суму і видать главнєйшіх зачінщіков, в протівном случае сожьом сєло…»
Люд мовчав. Офіцер закурив і продовжував:
– Назвіте мне сейчас фамілії 20 главнейшіх разорітелєй…
Люд стояв нерухомо. По хвилині вихопився один – Михайлюк Мирон.
– Чого ми всі маємо відповідати за когось? Не такий вже той Петровський був багатий, щоб всі на добро його лакомились. Грабувало може яких три-чотири. Їх і шукайте, а до всіх нема чого чіплятись.
– Замолчі! Розошолся, – перебив єхидно офіцер. – Раз ти так бойкій, так і раскажі нам, кто пєрвий гюрабіл.
– Не маю я чого розказувати, бо сторожем в Петровського не був.
– Нет, скажеш, – розходився офіцер.
– Не мав би оце кому казати, – опирався Михайлюк.
– Что? – визвіривсь офіцер. – Стража, взять его в перепльот. П’ятьорку ему предварітєльно, даби краснорєчіє вазбудіть.
На Михайлюка кинулися три вояки, повалили, присунули до стола, й шомпол блиском цвьохнув у повітрі.
Маса глухо вжахнулась. Мною затрясло, забило дух.
– Народ… браття! Що робиться? – запитався, пробиваючись крізь натовп. – Чи за татар ми живемо? Таж мусить бути суд і слідство. Як можна катувати невинних? Найдіть злочинця і карайте судом правим. А не всіх насилуйте, бо як на вас усі повстануть, то…
– Как?! – випростувавшись, узявся в боки офіцер. – Откуда сей малакосос? Связать єво і на повозку.
Сход заворушився.
– Та за що хлопця брати? Що правду ріже? – несміливо, а далі все грізніше.
– Що це за право? І то мовчати? Це така свобода? Скільки їх, а ну то давай…
До мене кинулись вояки, а їм нарід загородив дорогу.
– Не дамо знущатися. Яким це правом? Ми й за царя такого не видали, – крикнуло зразу кілька голосів.
Сход загудів ще грізніше.
Але офіцер розвіяв сміливість.
– Команда, – закричав несамовито і бахнув з револьвера. – В ружйо! Акружіть бунтарей!
Вмить сход був оточений. Мене вхопили дужі руки й повели до повозки, де стояв напоготові кулемет.
Розправа кінчилася спокійно. Покірне ще тоді наше село погодилось дати 25 тисяч, загін виїхав з села й мене узяв до міста.
У комендатурі служив знайомий офіцер Чайковський. Неприємно йому стало, коли довідався, за що мене забрали.
– Не бійся. Вечером будеш удома.
Під вечір випустив мене на подвір’я, ніби на прохід, і шепнув:
– У штахетах он діра. Гайда й щоб духу твого не чути було в місті.
За тиждень я – студент Державного українського університету. Тут повівало іншим духом. Гетьманату ніхто з українства вже не підтримував. А певного ранку Київ приймав радісну новину: Директорія проголосила повстання.