Здебільшого слідство велося так: арештований сидів місяць-два, не знаючи, чого з нього хотять. За цей час витягнуть його раз на встановлення його здоровля (чи може він витримати північний клімат бодай місяць), другий раз на те, щоб сфотографувати, і знов сидить – мучиться.
Враз пізнього вечора, чи вночі викликають його «до канцелярії». Це слово, та ще в такий час, не одного приголомшує. Було багато випадків, що з тієї «канцелярії» люди більше не вертались. А «крівавої осени» кожний найбезневинніший арештований міг усе припускати, та ще, не дай боже, як на подвір’я Допру заїде «чорний ворон» (авто).
Викликаний в’язень тоді не живе. Агроном Багачевський (Ольгопільського району), викликаний у такий час на допит, проходячи повз авто, зомлів і помер на місці від розриву серця.
На допиті запитують кілька моментів з автобіографії, хапають з неї найпідозріліші факти, і тут же, на ваших очах «опитний» слідчий «сочіняєт» обвинувачення; кине вам кілька блудливих питань, підвищить тон, коли ви скажете «ні», «радить» признатись, бо «будет хуже, ібо ми знаєм всє ваші тьомниє дєлішкі», відчитає грізно акт обвинувачення і «распішітєсь».
Обвинувачений відмовляється, не розуміючи, чого так скоро, заперечує абсолютно всі мотиви обвинувачення, наводить низку найочевидніше спростовуючих обвинувачення фактів, називає десятки живих свідків, хвилюється, плаче, не може збагнути, що за напасть, який це лиходій так немилосердно міг набрехати, благає назвати прізвища цих мерзотників, дати йому очну ставку…
Але слідчому нема коли. Він давно вже поклав до портфеля акт обвинувачення й наказує відвести в’язня.
Розгублений остаточно такими «слідствами», прибитий страхом за кінець справи, – бо «шиють» (обвинувачують) і агітацію, і організацію, і участь у вбивстві та інше – лементить сльозами благання, припадає до ніг чекіста, кричить всім єством своїм: «неправда, я нічого не винен…».
«Разберьом», – холодно кінчає чекіст і делікатно випихає в’язня в коридор, звідкіль його змученого вкрай відводять до камери.
Довго там відхлипує та умивається сльозами бідолашний, силячись збагнути, що за нещастя.
Єдина надія, що розберуть, але цей «разбор» кінчається на 95 % тим, що його за місяць-два викликають на етап.
Так було й зі мною. З першого дня арешту я очікував виклику і був певний, що доведу свою невинність, переконаю уважного й розсудливого слідчого, що тут якесь непорозуміння. Тому перші дні був спокійний.
Але проходив тиждень, минав другий, а мені нічого не кажуть. Спокій мій розвівався, а далі й терпцю не вистарчає.
Пишу заяву до ГПУ, до прокуратора, але мої співмешканці сміються: охота тобі до лямпочки звертатись; не варт папір псувати.
Проте, я подав-таки заяву. Очікування наслідків заяви обнадіяло мене, але даремно. Ні відповіді на заяву, ні визову.
Я остаточно зденервувався і впав духом, жахаючись, як і всі, «чорного ворона».
Аж за півтора місяця, о 11 годині вечора викликали мене, не сказавши навіть куди.
На дверях канцелярії чекав чекіст. Впустивши мене до кімнати, він сів за стіл і, постукуючи олівцем, довгенько оглядав мене, міняючи кілька разів вираз обличчя – то лагідний, то звірячо-суворий. Після гіпнотичного прийому пішла чекістсько-агітаційна частина. Агент хотів облегшити собі роботу: він (а я таки добре злякався) сподівався, що розкажу й за себе, і за моїх 4 співучасників.
Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.
Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.
– Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.
Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.
Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.
З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.
Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».
Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.