– Поможіть… поринаю. Ой… пропав… – почув недалеко себе.
Несила була когось рятувати. Сам ледве-ледве пробивався крізь крижини. Щойно виліз, випростувався, а з другого боку: бах!
– Стой, сукин син, стой, таваріщ, – і бах, бах.
Зігнувшись втричі, чалапаючись руками по лобі, посунув під градом куль.
Аж на ранок обмерзлий, заболочений дістався до станції Гречани й безсило впав на паровик. Це був перший мій бій, нещасливий бій. Багатьох тоді не долічились. З нашої (3) сотні вибуло 16. Мій приятель С. Білічук упав, прострелений кулеметною кулею.
Нас розбили, а разом з нами тріснув Проскурівський фронт. Почався довгий відступ: Кам’янець – Галичина, Луцьк, Рівне.
Тут з розбитих частин сформували загін. У той же день – 30 квітня – брав він участь в ліквідації Оскілкової змови. Безкровно минула ця мерзенна авантюра. На знак цього наш загін названо «30 квітня». Рушили на Поділля в напрямку Проскурова, де мала розпочатись весняна офензива.
Дорогою не зустрічали ворога. Аж коло Катербурга була мала сутичка. Швидким наскоком зім’яли більшовицьку лаву, забравши в полон 30 матросів та кільканадцять поклавши на місці.
Населення зустріло нас зі сльозами радости. Розповідали жахи. Цей загін складався з самих каторжан. За три дні їхнього постою в селі творилося щось нечуване: грабували без запиту, що хто бачив, за найменший спротив хапалися до револьвера, стріляли людей як птахів, насилували жінок привселюдно. Як ми виїжджали з села, до нас пристало вісім добрих вояків.
За тиждень Проскурів був у наших руках і навколо нього розпочався наступ реорганізованих частин.
Щастило перші тижні. Перемога по обидва боки Проскурова, станція за станцією в наших руках. Підносився настрій козацтва. Окрилювались надії.
Стояли в Пилипинцях, як прикриття 2-ї запорізької батерії. У високих зрілих житах за селом фронт. Ворог прокинувся досвіта. Намацавши наш обоз, відкрив страшний вогонь. Шрапнелі гасали по селу, як метеори. Село обнялось непроглядним димом-пожежжю: займалися хати, палало збіжжя, пеклась-ревла худоба і люди в жасі ховались по льохах, тікали до ліса.
Опівдні ворог підійшов броневиками й розпочав наступ. Гайдамаки з резерви виступали на підмогу дорошенківцям, а наш загін стояв на виручку богданівцям. Запілля залишилось незахищеним. У наші часи було це небезпечно. З наказу сотника Кузьменка пішов я з 30 козаками на зади, на стежу.
Вийшли за село, минали рідкий молодняк. Немов з землі – велика валка на тачанках простувала до села. Я – недосвідчений вояк – розгубився. Тікати до села – сором, а збити, стримати – несила. Хвилю вагався…
Післав сповістити штаб, розкинулись під молодняком у розстрільну й чигали, щоб дружно привітати гостей. Хвилювався я страшенно. Наша невдача – скандал для дивізії, заберуть штаб, викличуть паніку по всьому фронті. Ні, прикласти всіх зусиль, а врятувати ситуацію: за всяку ціну стримати ворога.
Валка зближалась. Один кінець її зникав у долині, а другий виринав під горою. Долітали розмови, матюки, нарізувала гармошка «Яблучка», а кілька п’яно-розухабистих голосів горланили – вигецуючи на тачанках; щось подібне було на весільну церемонію. Це нам додало духа. Рішив підпустити якнайближче.
Наставав рішучий мент. Я давав незв’язні розпорядження, що мали більше моральний, як військово-технічний характер. Коли ж передні тачанки були вже на кроків 100, махнув пістолем.
Бризнула потужна сальва, і гучне «слава» рознялось по долині. Схопились на вдесятеро численнішого ворога. У валці знялась шалена шамотня. Люди кидались з возів, збивали один одного, коні, сполохані раптовим криком, скручували взад, перекидаючи тачанки з людьми, зброєю. А ми налітали, пахкали, сікли, кололи.
– Ви хто такі? – підбіг до трьох, збитих коло першої тачанки.
– Ох, Дячішіна… Таваріщу, пажалєй, ох…
– Дячишин?! Цей балтський братовбивця ще й досі оперує?!
І біг за лавою, бо робота просилась: ціляли на ходу, збивали коней, доганяли ранених, настигали живих, косили, розправлялись без розбору. Борецький витягнув з-під тачанки «Максима» і заграв у слід втікачам.
Захоплені успіхом, забігли ми аж на долину. Аж тут перемінилось. Задні тачанки, що вчасно дали ходу, мали змогу оглянути картину. Помітивши, що нас мало, вони стримали втікачів, на очах наших виладнались і з крикливими матюками пішли на нас.
Я не відважився кидатись серед поля на незрівняно більшу силу й велів перебігати на горб. І на нашому боці втрати: один ранений, другий.
Дячишин, помітивши відступ, налягав сміливіше. З горба ми брали, як ворон, на мушку. Було на кому випробувати меткість ока кожному стрільцеві. А ворог нахабно насідав. Ось вже збігали з диким криком у долину.