Пролунало покашлювання.
— Що, Харрі? — відгукнувся Еуне.
— Вибір жертви і місця.
Еуне приклав палець до підборіддя, подумав і кивнув:
— Твоя правда, Харрі.
Присутні знову переглянулися — тепер зі спантеличеним виглядом.
— У чому? — вигукнув Волер.
— Вибір жертви і місця злочину вказує на зворотне, — відповів Еуне. — Вбивця швидко переходить у фазу, коли він втрачає самовладання і починає нестримно вбивати.
— Як так? — здивувався Мьоллер.
— Харрі, може, сам поясниш? — запропонував Еуне.
— Перше вбивство сталося в квартирі Камілли Луен, де вона жила сама, вірно? — Харрі говорив, не підводячи погляду від столу. — Злочинець міг увійти і вийти без особливого ризику бути спійманим або впізнаним. І вбивство з ритуалами міг зробити спокійно. Але вже вдруге він починає сильно ризикувати. Лісбет Барлі він викрадає в житловому районі, серед білого дня, очевидно, він був у автомобілі. А в автомобіля, як відомо, є номери. Третій злочин — просто гра в рулетку. Дамський туалет в офісній будівлі. Звичайно, після встановленого робочого дня, але навкруги було стільки народу, що йому просто-таки поталанило, що його не помітили чи принаймні не запам’ятали.
Мьоллер обернувся до Еуне:
— І який з усього цього висновок?
— Головний висновок полягає в тому, що висновки робити зарано. Поки що можна припустити, що перед нами обачливий соціопат, і невідомо, чи тримає він ситуацію під контролем, чи ось-ось зірветься.
— А сподіватися на що?
— Якщо погодитися з припущеннями Харрі, вбивця скоро, втративши голову, влаштує бійню. В цьому разі його буде легко спіймати. В іншому разі вбивства будуть не такими частими, але, судячи з досвіду, спіймати його в осяжному майбутньому не вдасться. Вибирайте самі.
— І де, по-вашому, починати пошуки?
— Якби я вірив у статистику, як багато моїх колег, сказав би: серед енуретиків, шкуродерів, ґвалтівників і піроманів. Особливо піроманів. Але в статистику я не вірю. А оскільки альтернативних богів у мене немає, дам відповідь: уявлення не маю. — Еуне закрив фломастер ковпачком. Тиша стала гнітючою.
— Добре, хлопці, — підхопився Том Волер. — Доведеться трохи попрацювати. Спершу мені треба, щоб ви ще раз узяли свідчення в усіх, із ким уже говорили, перевірили всіх раніше засуджених за вбивство і подали мені список тих, кого судили за зґвалтування або підпал.
Спостерігаючи за тим, як Волер розподіляє завдання, Харрі відзначив подумки його впевненість, уміння прислухатися до ділових практичних зауважень підлеглих, а по відношенню до інших — силу та рішучість.
Годинник над дверима показував за чверть дев’яту. День тільки починався, а Харрі вже почувався безсилим. Як старий, умираючий лев перед прайдом, де він колись міг претендувати на роль ватажка. Не те щоб йому коли-небудь хотілося ним стати, але падіння однаково було жахливим. Усе, що йому тепер залишалося, це тихо лежати в надії, що хто-небудь кине йому кістку із залишками м’яса.
І кинули ж. І непогану кістку.
Від приглушеної акустики кімнати для допитів Харрі починало здаватися, ніби він говорить у перину.
— Імпорт слухових апаратів, — відповів невисокий товстун і огладив правою рукою шовкову краватку, що кріпилася до білосніжної сорочки непомітною золотою шпилькою.
— Слухових апаратів? — перепитав Харрі, роздивляючись виданий Волером протокол допиту. У графі «ім’я» було записано «Андре Кляузен», а в «професії» — «індивідуальний підприємець».
— Проблеми зі слухом? — поцікавився Кляузен із сарказмом.
— Гм... Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?
— Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.
— Цю? — Харрі вказав на теку.
— Саме так.
— Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?
— Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.
— Тільки зараз?
— Краще пізно, ніж ніколи.
— А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?
— Є, але боюся, під старість він почав здавати. — Посмішка Кляузена зблиснула золотим зубом. — Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.
— Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?
— Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.
— Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?
В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка — велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.
— Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, — відповів він. — А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?
— Підозрюють усіх, — сказав Харрі.
— Fair enough[13], — відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.
— Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.
— Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.
— А куди ви їздите?
— Узагалі-то здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. — І знову в його голосі почулося кепкування.
— У вас є дружина? Діти?
— Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.
Харрі знову втупився в протокол:
— Ясно. Значить, ви живете сам... е-е-е... на вулиці Гімле-террассе?
— Ні, — відповів Кляузен. — Я живу з Трулсом.
— Ага. Зрозуміло.
— Чи зрозуміло? — Кляузен усміхнувся, і повіки опустилися ще трохи нижче. Трулс — золотистий ретривер.
Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.
Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.
— Із превеликим задоволенням, інспекторе, — байдуже відповів той.
Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».
Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтверджував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.
— Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?
— Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.
— І не востаннє. — Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.
У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.
— Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.