— Іна?
Мовчання. Може, спить? Олауг переступила поріг і подивилася за двері, де стояло ліжко. Порожньо. Дивно. Старі очі звикли до темряви, і вона розрізнила фігуру Іни в кріслі-гойдалці біля вікна. Було схоже, що вона спить: очі заплющені, голова злегка повернена набік. Олауг, як і раніше, не розуміла, звідки звучить ця тиха музика.
Вона підійшла до крісла:
— Іна?
Квартирантка і зараз не відповіла. Тримаючи тацю однією рукою, Олауг іншою обережно поторкала щоку дівчини.
Із глухим стуком упав на килим чайник, за ним дві чашки, срібна цукорниця з німецьким імперським орлом, попільничка та шість тістечок.
У ту мить, коли впав чайник Олауг — а вірніше, сім’ї Швабе, — Столе Еуне підняв свій, себто чайник Головного управління поліції округу Осло.
Вирішивши влаштувати у своєму кабінеті нараду, Б’ярне Мьоллер запросив Еуне і провідних слідчих: Тома Волера, Харрі Холе і Беату Льонн.
Усі троє мали втомлений вигляд. Можливо, через те, що надія спіймати лжекур’єра, яка було з’явилася, поступово згасала.
Після оголошень по телебаченню та радіо в поліцію почали надходити дзвінки. Щойно Том Волер підготував по них коротке зведення: з двадцяти чотирьох дзвінків тринадцять надійшло від знайомих активістів, які поспішали поділитися думками завжди — навіть коли нічого не бачили. Залишалось одинадцять сигналів. Із них шість указували на справжніх велокур’єрів, а чотири повідомляли вже знайому інформацію — в понеділок близько п’ятої вечора в районі площі Карла Бернера бачили велосипедиста. Правда, з’ясувалося, що поїхав він по Трондхеймсвейєн. Єдиний цікавий дзвінок надійшов од таксиста, який бачив хлопця на велосипеді, в шоломі, окулярах і жовтій футболці поряд зі Школою мистецтва і ремесла: він їхав угору по Уллеволсвейєн незадовго до передбачуваного моменту вбивства Камілли Луен. Жодна служба кур’єрської доставки не планувала маршрутів через Уллеволсвейєн в цей час, але пізніше з’явився хлопець зі «Скорохода», який зізнався, що вирішив зробити гак, аби ковтнути пивця у вуличному кафе біля Санктхансхьоуген.
— Іншими словами, усе марно? — узагальнив Мьоллер.
— Рано ще робити песимістичні висновки, — відповів Волер.
Мьоллер кивнув, але вираз обличчя у нього був невеселий. Усі в кімнаті, окрім Еуне, знали, що перші відгуки на прохання поліції найрезультативніші: у людей пам’ять коротка.
— А що кажуть наші патологоанатоми? — запитав Мьоллер. — Знайшли що-небудь, що допоможе визначити особу злочинця?
— На жаль, — сказав Волер. — Ні сперми, ні крові, ні волосся, ні шкіри — нічого. Із фізичних слідів тільки кульові отвори.
— Цікаво, — мовив повагом Еуне. І на сумне питання Мьоллера, що ж тут цікавого, пояснив: — Отже, для статевих потреб він жертв не використовував — це нетипово для серійного вбивці.
— А може, його манія не пов’язана із сексуальними мотивами?
Еуне похитав головою:
— Сексуальні мотиви присутні завжди. Завжди.
— А може, він як Пітер Селлерс у фільмі «Ефект присутності»[14]? — подав голос Харрі. «I like to watch»[15].
Інші подивилися на нього з нерозумінням.
— Може, йому для статевого задоволення зовсім не обов’язково їх займати. — Харрі старався не дивитись на Волера. — Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.
— Це вірогідно, — схвалив Еуне. — Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання — дочекатися, поки він буде в безпеці.
На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.
— А знайдена зброя?
— Перевірено, — відгукнулася Беата. — Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.
— Добре, — сказав Мьоллер. — А є ідеї, звідки вони взялися?
Беата похитала головою:
— Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.
— Та-а-ак...— замислився Мьоллер. — Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».
— Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, — зауважив Том Волер.
Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.
Мьоллер зітхнув:
— Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?
— Не знаю, чи тягне це на ідею...
— Викладай, Харрі...
— Тут щось подібне до інтуїції... Стосовно місць злочинів... Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге — приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє — приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.
— Чому ти так думаєш? — запитала Беата.
— Своя територія, — відповів Харрі. — Психолог пояснить.
Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:
— Що скажете, Еуне?
— Ну-у... — скривився той. — На «Цейлон Кенілворт» не тягне.
— Я не про чай.
— Мьоллер, це називається гумором, — зітхнув Еуне. — Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. — Він почав загинати пальці. —Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, — хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.
— Зрозуміло, — сказав Мьоллер і поглянув на Холе. — Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?
Той знизав плечима:
— Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.
— Я знаю, що об’єднує місця злочину, — прийшла на допомогу Харрі Беата.
Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:
— Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.
— Відмінно, Беато, — похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.
— Хороше спостереження, панночко, — погодився Еуне. — І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них — гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.
— Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє... — Мьоллер потер долоні. — Ну, якщо на сьогодні все...
— У мене є невеликий коментар, — сказав Харрі. — Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам...
— Викладай.
— У них по п’ять променів. Майже пентаграма.
— Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.
— Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.
— Ага! — устряв Еуне. — У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?
— А при чому тут діаманти? — запитала Беата.
— Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.