Але вона вже вирішила забути про пістолет і про все інше. Окрім головного: вони щасливі, вона його любить.
Вона сіла поруч, не знявши фартуха: вона знала, що йому подобається, коли вона у фартусі. Все-таки вона розбиралася в тому, як догодити чоловічій душі. Головне мистецтво — не показувати, що ти це знаєш. Подивилася на живіт, і усмішка сама собою з’явилася на її губах.
— Мені треба дещо тобі розповісти.
— Он як? — Газетний аркуш не приховав його посмішки.
— Обіцяй, що не розсердишся. — Усмішка на її губах ставала все ширшою.
— Обіцяти не можу, — відповів він, не підводячи погляду.
Вона застигла, все ще з усмішкою на обличчі.
— Що?..
— Вважаю, ти хочеш мені розповісти, що вночі вставала, щоб обшукати мою валізу.
Тільки зараз вона помітила, як змінився його акцент. Співучість майже пропала. Він відклав газету й подивився на неї.
Колись вона присягалася ніколи йому не брехати: однаково не вийде. Але тепер набралася сміливості й заперечливо похитала головою. Правда, з обличчям вона нічого не могла вдіяти.
Він звів брову.
До її горла підступив клубок.
Пройшла мить, секундна стрілка великого кухонного годинника, який вона купила в «ІКЕА» за його гроші, беззвучно зробила маленький крок.
Він усміхнувся:
— І там знайшла купу листів від моїх коханок, вірно?
Вона здивовано заморгала.
Він подався вперед:
— Я ж жартую, Єво. Щось не так?
Вона кивнула.
— Я вагітна, — прошепотіла вона несподівано швидко, неначе боялася запізнитись. — У мене... у нас... буде дитина.
Він нерухомо сидів і дивився в одну точку, слухаючи про те, як спочатку в неї з’явилася підозра, потім вона пішла до лікаря й ось тепер знала напевно. Коли розповідь закінчилася, він підвівся й вийшов із кухні. А повернувшись, простягнув їй маленьку чорну сумку.
— Я їжджу до мами, — сказав він.
— Що?
— Ти запитувала, що я роблю в Осло. Їжджу до мами.
— У тебе мама... — Насправді вона подумала: «Невже у нього і справді є мама?», але закінчила: — В Осло?
Він усміхнувся і кивнув на сумку:
— Розкрий, люба моя. Це тобі й дитині.
Вона заплющилася. Розплющила очі й заплющилася знову. Й тільки потім знайшла сили заглянути в сумку.
— Яка краса! — Вона відчула, як очі наповнюються слізьми.
— Я люблю тебе, Єво Марванова. — Його голос знову зробився співучим.
Він обняв її, й вона всміхнулася крізь сльози.
— Вибач мені, — шепотіла вона. — Вибач. Ти мене любиш, а більшого мені знати й не треба. Решта не важливо. Ти не зобов’язаний розповідати мені про маму. Чи про пістолет...
Вона відчула, як його тіло застигло в її обіймах, і прошепотіла в саме вухо:
— Я бачила пістолет, але я не хочу нічого знати. Нічого, чуєш?
Він обережно вивільнився з її рук:
— Я втомився, Єво, але виходу немає. Тепер уже немає.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти маєш дізнатися, хто я.
— Але я знаю, хто ти, коханий.
— Ти не знаєш, чим я займаюся.
— Я не знаю, чи треба мені це знати.
— Треба. — Він узяв у неї коробку і вийняв звідти ланцюжок. — Я займаюся ось цим. — Промінь уранішнього сонця крізь кухонне вікно потрапив на діамант у формі зірки, і камінь грайливо підморгнув. — І цим. — Він дістав із кишені піджака той самий пістолет. Але тепер ствол був довший — через чорну металеву шишку, нагвинчену на дуло.
Єва Марванова не так багато знала про зброю, але знала, що це глушник. По-англійськи він влучно називається «silencer»[16].
Харрі прокинувся від телефонного дзвінка. У роті немов був кляп. Він поскріб піднебіння сухим, немов черствий хліб, язиком. Електронний годинник на нічному столику показував десяту годину сімнадцять хвилин. У голові промайнули обривки якихось образів, спогадів. Він вийшов у вітальню. Телефон дзеленчав уже вшосте.
Він підняв трубку:
— Харрі. Говоріть.
— Я хотіла попросити вибачення. — Цей голос він завжди з трепетом чекав почути у слухавці.
— Ракель?
— Це твоя робота, — вела вона далі. — За це мені не можна на тебе злитися. Я просто втомилась.
Харрі сів на стілець. Із плутанини напівзабутих снів щось намагалося прорватись назовні.
— Тобі можна на мене злитися, — сказав він.
— Ти поліцейський. Хтось мусить про нас піклуватися.
— Я не про роботу, — пояснив Харрі.
Вона не відповіла. Він чекав.
— Я за тобою сумую, — раптом схлипнула вона.
— Ти сумуєш за тим, кого хотіла в мені бачити, — заперечив він. — А я, навпаки, сумую...
— Бувай, — різко мовила вона. Наче пісня обірвалася на середині мелодії.
Харрі сидів і дивився на телефон. Настрій був одночасно піднесеним і пригніченим. Залишок нічного сну востаннє спробував спливти на поверхню свідомості, але вдарився об кірку льоду, яка з кожною секундою ставала все товщою. Пошукавши на столі сигарети, він знайшов тільки недокурок у попільничці. Язик, як і раніше, майже нічого не відчував. З його нечіткого мовлення Ракель, напевно, зробила висновок, що він знову напився. Що загалом недалеко від істини — хіба що отрута тепер інша.
Повернувшись у спальню, він знову поглянув на годинник. Давно пора на роботу. Щось...
Він заплющив очі.
У вухах знову зазвучало відлуння Дюка Еллінгтона. Ні, не те. Слухай далі! І він почув виск трамвая, шум котячих кроків по даху та зловісний свист вітру в отруйно-зеленому листі берези на задньому дворі. Ще далі! Він почув голос будинку, скаргу шпаклівки на віконній засувці та десь глибоко ревіння порожнього підвалу. Почув, як шарудить простирадло по його голому тілу та бурчать нетерплячі черевики в коридорі. Як мама шепоче йому перед сном: «За шафою, за чорною шафою, за чорною шафою його мадам...»[17] І він заснув.
Сон був продовженням його спогадів. Він нічого не бачив. Він не мусив нічого бачити. Тільки чути.
Він чув на задньому плані чиєсь співуче мимрення — немов молитву. Звук був, наче він перебував у соборі. Ось тільки капало щось постійно. З-під високого склепіння — якщо воно було — долинув швидкий шелест крил. Голуби? Здається, священик або проповідник служив обідню, але звучала вона дивно. Мовби російською, а то й зовсім неіснуючою мовою. Глосолалія. Парафіяни на подив злагоджено співали псалом. Ніяких знайомих слів, подібних до «Ісус» або «Марія». Несподівано паства замовкла, і заграв оркестр. Мелодія була знайомою. З телепередачі. Стійте! Він почув, як щось котиться. Куля. Докотилась і зупинилася.
— П’ять, — мовив жіночий голос. — Цифра п’ять.
Ось він.
Код.
Розділ 23. П’ятниця. Число людини
Одкровення спадали на думку Харрі дивним чином. Немов маленькі крижані крапельки, вони капали звідкись згори. Іноді, звичайно, він підводив голову і, прослідкувавши політ краплі, відшукував причинно-наслідкові зв’язки, але цього разу одкровення було іншого штибу. Ніби він отримав його в дар чи навіть украв, підслухавши шепіт ангелів або таку музику, яка доступна тільки геніям на зразок Дюка Еллінгтона, коли почутий уві сні уривок звучить так виразно, що треба тільки сісти за піаніно й зіграти його.
Саме це Харрі й збирався зробити. Концерт було призначено в кабінеті на першу годину дня, і залишалося досить часу, щоб підібрати завершальну частину коду. Але для цього потрібна була провідна зірка. І зоряна мапа.
По дорозі в кабінет він заглянув у канцелярську крамницю та придбав лінійку, транспортир, найтонше перо, яке там знайшлось, і кілька слайдів. У кабінеті він одразу взявся за справу. Дістав із ящика велику мапу Осло. Підклеїв її, розгладив і знову повісив на стіну. Потім накреслив на слайді коло, розділив його на п’ять секторів рівно по 72 градуси кожен і без відриву руки по лінійці з’єднав між собою далекі точки. Коли малюнок був готовий, він підняв його на просвіт. Пентаграма.
Проектора в їх залі для нарад не виявилось, і Харрі вирушив у зал відділу боротьби з пограбуваннями, де начальник відділу Іварссон, проти волі зібравши співробітників, що залишилися на роботі в липні, читав їм лекцію на загальну тему: «Як я став таким чудовим».
16
Одночасно «глушник», «незаперечний доказ» і «людина, що змушує замовкнути інших» (англ.).