Низ живота заповнився в’язкою млістю, мовби тілу не сподобалася його відповідь.
Вібекке голосно розсміялась, але спіймала його погляд і замовкла. Потім, зробивши губки бантиком, по-дитячому благальним голосом затягнула:
— Ну, Харрі...
— Не можу. Ти з біса чудова, але...
Вона, як і раніше, всміхалася, проте в погляді читалась образа, ніби він дав їй ляпаса.
— Пробач, мені потрібна не ти, — сказав Харрі.
Щось змінилось у виразі її очей, куточки губ сіпнулися, ніби вона ось-ось розсміється.
— Ха! — мовила вона. Мабуть, їй хотілося, щоб це прозвучало з іронією та підкреслено театрально, але вийшло втомлене зітхання безвиході. Гра закінчилася, вони обоє випали зі своєї ролі.
— Вибач, — сказав він.
— О, Харрі... — прошепотіла вона зі слізьми на очах.
Краще б вона цього не робила: тоді можна було б просто попросити її піти, а зараз йому довелось її втішити:
— Якщо тобі треба від мене ще щось, то у мене цього чогось немає. Це знала вона. Тепер це знаєш і ти.
Частина IV
Розділ 26. Субота. Душа. День
Коли сонце піднялося над Екебергом, розігріваючи й без того тепле вранішнє небо, Отто Танген якраз закінчував останню перевірку контрольного пульта.
В автобусі було темно й тісно, до того ж так пахло землею і прілим ганчір’ям, що не допомагали ніякі освіжувачі повітря. Іноді йому здавалося, що він сидить у бункері, відгородившись од усього світу й виразно відчуваючи запах мертвечини.
Старий чотириповерховий гуртожиток стояв посеред рівного майданчика на найвищій точці Кампена з видом на сусідній Тойєн. Обабіч нього — і практично паралельно — височіли два багатоквартирні будинки п’ятдесятих років спорудження. Усі три будівлі були однаково пофарбовані й мали однотипні вікна, очевидно, для цілісності враження. Але вік приховати неможливо: гуртожиток виглядав старезним дідом у компанії молоді, немовби в житловий масив його занесло ураганом.
Харрі й Волер погодилися, що автобус треба припаркувати разом з іншими машинами просто перед гуртожитком, де добре приймався сигнал і автобус не так впадав у вічі. Навіть якщо когось із перехожих зацікавить іржавий синій автобус «вольво» із затемненим склом, вони вирішать, що він належить групі «Виключені з дитсадка», як свідчить напис на боці — чорними літерами з білими черепами замість крапок.
Обтерши піт, Отто перевірив, чи добре працюють камери і чи всі кутки є видимими, для того, щоб щонайменше ворушіння поряд із гуртожитком фіксувалося хоч би на одному екрані й можна було прослідкувати шлях будь-якої людини від входу в будівлю до кожної з вісімдесяти кімнат у восьми коридорах чотирьох поверхів.
Установка, регулювання та перевірка камер зайняла всю ніч. У роті досі був гіркуватий металевий присмак розчину, який скріплював цеглу, а на брудній джинсовій куртці — жовтувата штукатурка.
Волер усе-таки прислухався до голосу розуму і зрозумів, що коли вони хочуть укластися в строк, краще не згадувати про давні грішки Отто. Розізнати що-небудь про саме затримання не вийшло, сказали тільки, що об’єкт дуже цікавий, а доказів не вистачає.
Ще не вийшло вести зйомку в ліфті. Бетонні стіни шахти не пропускали навіть досить сильного сигналу від безпровідної камери, а дроти викликали б підозру або плуталися в тросі. Волер погодився: однаково в ліфті нікого, окрім об’єкта, не буде. Мешканці обіцяли мовчати й зачинитися в кімнатах од четвертої до шостої.
Помудрувавши над мозаїкою зображень на трьох великих екранах, Отто Танген добився логічно зв’язної картинки. На лівому екрані — коридори на північ, від четвертого поверху до першого, в середині — вхід, усі сходи і майданчики ліфта, праворуч — коридори на південь.
Отто клацнув «мишею» на «Save», зберіг, закинув руки за голову і з задоволеним бурчанням відкинувся на спинку крісла. Тепер він контролював усю будівлю з молодими студентами та студентками. Було б у нього більше часу, він, можливо, встановив би камери в кімнатах, ясна річ, таємно від мешканців, — малюсінькі риб’ячі очі разом із російськими мікрофонами, — там, де їх ніколи не знайдуть. Хтиві молоденькі медички «aus Norwegen»[18]. Можна було б змонтувати цілу плівку і потім продавати через знайомих. Чортів паскудник Волер! І як він тільки пронюхав про Аструпа і склад в Аскері? Ця думка метеликом промайнула в голові Отто і зникла. Він давно підозрював Аструпа в тому, що той платить комусь, хто прикриває його грішки.
Він закурив. Навіть не вірилося, що на екранах пряма трансляція. Більше схоже на фотографії: ні в жовтих коридорах, ні на сходах не помітно ані найменшого руху. Сплять ще, напевно, але через кілька годин, мабуть, вигляне той тип, який о другій годині зайшов у триста третю кімнату до дами. Та мала вигляд п’яної й майже готової. Він — просто готового.
Отто згадав Еуд Ріту. Вони познайомилися на вечірці у Нільса, який уже тоді лапав її своїми пухкими ручищами. Того вечора вона простягла Отто маленьку білу ручку і пробурмотіла: «Еуд Ріта», а йому здалося, ніби вона тихо вилаялася.
Отто тяжко зітхнув.
Паскудник Волер до самої півночі бігав навкруги з громилом із загону швидкого реагування. Поряд із автобусом вони втрьох: Отто, Волер і начальник загону — обговорили ситуацію. Трохи пізніше з’являться спеціально натреновані хлопці й по троє розподіляться в далеких кімнатах коридорів на кожному поверсі. Разом двадцять чотири людини в чорному, в спеціальних масках, зі зброєю та гранатами зі сльозогінним газом. Варто об’єкту постукати в двері або спробувати проникнути в кімнату, за сигналом із автобуса вони почнуть діяти. Отто чекав цього з нетерпінням. Він кілька разів бачив їх у ділі, й це було захоплююче видовище: спалахи, гуркіт, немов на рок-концерті, та в обох випадках об’єкти просто завмирали в заціпенінні, а через кілька секунд усе було вже скінчено. Йому пояснили, що в цьому-то і штука: злякати об’єкт так, аби він був не в силах поворушитися й учинити будь-який опір.
Отто загасив сигарету. Пастку поставлено. Чекаємо звіра.
Поліцейські збиралися підійти до третьої. Окрім них, за вказівкою Волера, ніхто не мав права ні ввійти до автобуса, ні вийти з нього. День обіцяв бути довгим і жарким.
Плюхнувшись на матрац, Отто подумав: «Цікаво, а що зараз відбувається в триста третій? Йому зараз дуже не вистачало його ліжка. Скрипу, гойдання. І Еуд Ріти.
У ту ж саму мить за спиною Харрі зачинилися вхідні двері. Він стояв, збираючись прикурити першу за сьогодні сигарету, і дивився на небо, прикрите легким уранішнім серпанком, крізь який здавалося, що сонце за ці дні злегка вигоріло. Сьогодні він виспався. Сон був глибоким, довгим і без усяких сновидінь. Навіть якось не вірилося.
— Ну і сморід сьогодні буде, Харрі! По телевізору обіцяли рекордну спеку — після дев’ятсот сьомого.
Це кричав Алі, сусід знизу, хазяїн бакалії «Ніязі». Хоч би як рано Харрі вставав, вони з братом уже працювали щосили.
Алі підняв швабру і на щось указав. Придивившись, Харрі побачив купку собачого лайна. Учора ввечері, коли там стояла Вібекке, його ще не було. Напевно, хтось байдужливий вигулював собаку вранці й забув прибрати.
Він подивився на годинник. Уже день. Через декілька годин у них буде відповідь.
Харрі глибоко затягнувся. Суміш нікотину та свіжого повітря наповнила легені — система знову запрацювала. Вперше за тривалий час Харрі відчув смак тютюну, до речі, навіть приємний, і на секунду забув, що скоро може втратити все. Роботу. Ракель. Душу.
Адже був день.
І почався він добре.
Дійсно, якось не вірилось.
Харрі помітив, що вона зраділа, почувши його голос.
— Я переговорив із батьком. Йому це навіть більше сподобалося, ніж Олегу. І Сестреня туди збирається.
— Прем’єра? — перепитала вона з веселими нотками в голосі. У Національному театрі? Оце так!
Іноді — як зараз, наприклад, їй подобалося говорити з нарочитим піднесенням, але Харрі однаково був радий.
— Що надінеш? — запитала вона.
— Ти ще не відповіла: так чи ні?