— Дам відповідь.
— Костюм.
— Який?
— Подивимось... Напевно, той, що я купив на Хегдехьоугсвеєн на позаминуле сімнадцяте травня[19]. Ну, знаєш, такий сірий із...
— Це ж єдиний твій костюм, Харрі!
— Тоді точно його.
Вона розсміялася. Її сміх був таким же м’яким, як її шкіра, і таким же ніжним, як поцілунки, і Харрі він подобався більш за все на світі.
— Тоді я за вами заскочу о шостій, — сказав він.
— Добре. Але, Харрі...
— Слухаю.
— Не думай, що...
— Знаю. Це просто похід у театр.
— Спасибі, Харрі.
— Та було б за що...
Вона знову засміялася. Холе знав, що, варто їй прийти в потрібний настрій, він може змусити її сміятися над усім на світі. Вони ставали як би одним цілим. Одна голова, одна пара очей. Навіть говорити нічого не треба було. Досить просто вказати.
Харрі змусив себе покласти слухавку.
Був день. Як і раніше, хороший.
Було вирішено, що під час операції Беата буде вдома в Олауг Сівертсен. Мьоллер вирішив не ризикувати, адже об’єкт (два дні тому Волер почав називати злочинця об’єктом, і тепер усі почали наслідувати його приклад) міг виявити пастку й несподівано змінити послідовність місць злочину.
Задзеленчав телефон. Ейстейн поцікавився, як у Харрі справи. Харрі відповів «добре» і запитав, що треба. Ейстейн сказав, що йому просто хотілося дізнатись, як самопочуття. Харрі зніяковів. До такої турботи він не звик.
— Спиш?
— Уночі спав, — відповів Харрі.
— Це добре. А код? Розгадав?
— Частково. Тепер я знаю, де і коли, але не знаю, навіщо.
— Тобто ти можеш прочитати текст, але не розумієш, що він означає?
— На зразок того. Розберемося, коли його спіймаємо.
— І чого ти не розумієш?
— Багато чого. Наприклад, навіщо треба було ховати один із трупів. Або цю детальку про пальці: всі з лівої руки, але різні: вказівний, середній, у третьої жертви — безіменний.
— Ну так послідовно! Може, він систематик?
— Згоден, але чом би не почати з великого? Може, в цьому теж полягає повідомлення?
Ейстейн реготнув:
— Кинь, Харрі. Код — він як жінка. Або ти його розгадаєш, або з’їдеш з глузду.
— Ти вже говорив.
— Та невже? Бач, який я дбайливий... Очам своїм не вірю, Харрі, у мене пасажир! Зідзвонимося.
— О’кей.
Харрі подивився, як у повільному вальсі кружляє сигаретний дим, і поглянув на годинник.
Він сказав Ейстейну не все. Здається, інші деталі скоро стануть зрозумілі. Незважаючи на ритуали, в цих убивствах не відчувалося ні ненависті, ні фанатизму, ні пристрасті. Ні любові, якщо вже на те пішло. Це-то і дивувало. Злочинець діяв ідеально, немов за підручником чи інструкцією. Або навіть механічно. В усякому разі, у Харрі було відчуття, ніби він грає в шахи з комп’ютером, а не із запаленою свідомістю психічнохворого. Час покаже.
Він подивився на годинник.
Серце билося в такт із секундною стрілкою.
Розділ 27. Субота. Операція
Настрій у Отто Тангена ставав усе кращим і кращим.
Подрімавши кілька годин, він прокинувся від страшенного головного болю та скаженого стукання в двері. Коли він відчинив, у автобус ввалилися Волер, Фалькейд із загону швидкого реагування й тіло, що назвалося Харрі Холе й було зовсім не схоже на інспектора поліції. Насамперед вони стали скаржитися на сморід усередині автобуса. Незадоволення Отто випарувалося, коли його почастували кавою (вони принесли аж чотири термоси з цим цілющим напоєм), а вже коли вони проглянули записи, у нього з’явилося те солодке відчуття, що завжди передує швидкій появі об’єкта.
Фалькейд повідомив, що навколо гуртожитку з учорашнього вечора чергують співробітники в цивільному, а кінологи обійшли підвал і горище, аби впевнитися, що там ніхто не ховається. Входили й виходили тільки мешканці. Якщо не брати до уваги того типа, якого дівчина з триста третього на вході назвала вахтерові своїм хлопцем. Люди Фалькейда були на місцях в очікуванні наказів.
Волер кивнув.
Час від часу Фалькейд перевіряв зв’язок зі своїм загоном, але це Отто вже не стосувалася. Він заплющив очі й просто насолоджувався звуками. Ось клацнула кнопка прийому — секунда атмосферного шуму, потім бурмотіння якихось незрозумілих кодів, неначе великі дядьки грають у розбійників.
— Усім приготуватися, — беззвучно прошепотів Отто.
Він уявив собі осінній вечір: ось він сидить на яблуні та шпигує за дорослими у вікно. Шепоче: «Усім приготуватися!» — у бляшанку, від якої тягнеться дріт до іншої бляшанки, яку за огорожею тримає Нільс. Він аж підстрибує, почувши ці слова, якщо, звичайно, вже не пішов на вечерю. Втім, цей бляшаний телефон ніколи не працював так, як написано в «Похідній книзі бойскаута».
— Скоро початок, — сказав Волер. — Таймер готовий?
Отто кивнув.
— Шістнадцята година нуль-нуль хвилин, — констатував Волер. — Значить... зараз.
Отто натиснув на кнопку, і на екрані замигтіли секунди та їх десяті частки. Від хвилювання у нього засмоктало під грудьми. Так, це цікавіше, ніж яблуня. Цікавіше, ніж Еуд-Рітини булочки з кремом. Навіть цікавіше, ніж її охкання та зітхання в ліжку.
Вистава.
Олауг Сівертсен відчинила Беаті двері й усміхнулася так, немов чекала цього візиту вже давно.
— Це ви! Заходьте-заходьте! Можете не перевзуватися. Ну і спека, правда?
Вона повела Беату по коридору.
— Не варто хвилюватися, фрьокен Сівертсен. Здається, скоро ми спіймаємо злочинця, — заспокоїла вона Олауг, крокуючи слідом за нею.
— Не будемо про ваші справи, якщо вже прийшли до мене в гості, — розсміялась Олауг Сівертсен, але тут же перелякано затиснула рота рукою. — Ой, та що це я! Адже зараз, можливо, ця людина скоює злочин...
Коли вони ввійшли до вітальні, підлоговий годинник здригнувся від їхніх кроків.
— Чаю, мила?
— Із задоволенням.
— Мені можна піти на кухню самій?
— Звичайно, але якщо для вас необтяжлива моя компанія...
— Ну, ходімо, ходімо.
Здавалося, кухню не чіпали з часів війни, хіба що плита й холодильник були нові. Поки Олауг ставила чайник, Беата знайшла собі табурет.
— Приємно тут пахне, — сказала Беата.
— Думаєте?
— Еге ж. Мені подобається такий кухонний запах. Я взагалі кухні більше полюбляю, ніж вітальні.
— Правда? — Олауг Сівертсен схилила голову набік. — Значить, у цьому ми з тобою схожі: я теж «кухонна» людина.
Беата всміхнулася:
— У вітальні людина старається мати вигляд такий, яким хоче собі здаватись, а на кухні розслабляєшся і немов розумієш, що треба бути самою собою. І на «ти» відразу хочеться перейти, вірно?
— Так, я теж це помічала.
Жінки розсміялися.
— Знаєш що? — сказала Олауг. — Я рада, що вони прислали саме тебе. Ти мені подобаєшся. І не треба червоніти, мила, я всього лише самотня бабуся. Рум’янець для кавалерів прибережи. Чи ти у нас заміжня? Ні? Ну та це горе виправне.
— А у тебе був чоловік? — запитала Беата.
— У мене? — Олауг розсміялась і поставила на стіл чашки. — Ні, я була така молоденька, коли народився Свен, що ніякої надії не було.
— Невже ніякої?
— Ну, якась була, напевно. Хоча в ті часи така жінка цінувалася не занадто високо, і пропозиції якщо й робили, то чоловіки, які більше нікому не потрібні. Важко було, як говорили, «підшукати собі пару».
— Усе тому, що ти мати-одиночка?
— Тому що батько у Свена німець, мила.
Чайник на плиті тихенько свиснув.
— Тоді розумію, — сказала Беата. — Йому, напевно, важко було в дитинстві?
Чайник засвистів голосніше, але Олауг дивилася прямо перед собою, немов не чула.
— Ти собі навіть не уявляєш, наскільки важко. Я досі плачу, коли згадую. Бідолашний хлопчик, — зітхнула вона.
— Чайник...
— Дивися. Ось, уже маразм.
Олауг зняла чайник і заварила чай.
— А зараз чим він займається? — Беата поглянула на годинник: за чверть п’ята.
— Імпортом різних товарів із колишніх країн соцтабору. — Олауг усміхнулася. — Не знаю, який прибуток це йому приносить, але слово мені аж надто подобається — «імпорт». Дурість, так? А мені подобається.