Минула восьма година.
По телевізору попередили, що з боку Англії насувається холодний фронт і спека скоро закінчиться.
У коридорі редакції Рогер Єндем сказав колезі, що останні два дні поліція страшенно неговірка, а значить, щось готується. Пройшла чутка, що підняли загін швидкого реагування, а його командир Сіверт Фалькейд уже дві доби не відповідає на жодне телефонне повідомлення. Колега відповів, що Рогер видає бажане за дійсне, так само думали і в редакції, тому на першій сторінці опинився холодний фронт із Англії.
Б’ярне Мьоллер сидів на канапі й дивився «Такт за тактом». Йому подобався ведучий, Івар Дюрхьоуг, і пісні, які звучали в передачі. Нехай дехто на службі вважає, що це шоу цікаве тільки бабусям і тіточкам, а йому подобається. Йому завжди здавалося, що в Норвегії багато талановитих співаків, які залишаються в тіні. Але сьогодні ввечері у Мьоллера не виходило зосередитися на словах пісень: він сидів, безглуздо втупившись в екран, і думав тільки про ту доповідь, яку йому по телефону щойно подав Харрі.
Уп’яте за півгодини він подивився на годинник, потім на телефон. Харрі обіцяв подзвонити, як тільки з’ясується ще що-небудь. Начальник кримінальної поліції просив Мьоллера доповісти ситуацію, як тільки операцію буде закінчено. Мьоллер подумав, що у начальства, напевно, в літньому будиночку теж є телевізор, і він зараз сидить так само, дивиться на відкриті слова на екрані (друге і третє: «just» і «called»), мовчить і думає абсолютно про інше.
Отто затягнувся, заплющив очі й уявив собі, як спалахнуло світло у вікнах, вітер шумить у сухому листі. На його розчарування, штори засмикнулися. Друга бляшанка давно вже лежала в канаві. Нільс утік додому.
Свої сигарети в Отто закінчились, і він позичив у того паскудника, себто Харрі. Через півгодини після того, як ушився Волер, той дістав із кишені пачку «Кемел лайт». Хороші сигарети. Були б іще не легкими... Коли вони закурили, Сіверт Фалькейд несхвально подивився на них, але нічого не сказав. Тепер блакитнуватий серпанок прикривав і обличчя Фалькейда, і застиглі портрети коридорів і сходів.
Харрі присунув крісло ближче до Отто і почав роздивлятись екрани. Повільно курив і вивчав картинки одну за одною, наче міг знайти там щось нове.
— А це що? — запитав Харрі й тицьнув у один із секторів лівого екрана.
— Тут?
— Ні, вище. На четвертому поверсі.
Отто подивився на блідо-жовті стіни порожнього коридору:
— Нічого особливого не бачу.
— Над третіми дверима праворуч. На штукатурці.
Отто зіщулився: якісь білі мітки. Спочатку він вирішив, що вони залишилися після невдалої спроби встановити одну з камер, але не пригадав, щоб штукатурку чіпали саме в цьому місці.
— Що там таке? — подався вперед Фалькейд.
— Не знаю, — відповів Харрі. — Отто, як тут можна зробити більшим...
Отто виділив мишкою квадрат над дверима. Натиснув дві клавіші, й фрагмент заповнив увесь екран в двадцять один дюйм.
— Небеса милостиві... — прошепотів Харрі.
— Та вжеж, техніка у мене хоч куди, — з гордістю сказав Отто і любовно поплескав по пульту. Він уже був готовий перейнятися деякою симпатією до цього Харрі.
— Пентаграма, — вів далі Харрі пошепки.
— Га?
Але поліцейський вже обернувся до Фалькейда:
— Скажи «Дельті-один», чи як вони там називаються, щоб були готові. Зараз я піду в кімнату чотириста шість. Чекайте, поки не побачите мене на екрані.
Поліцейський встав і дістав пістолет, відомий Отто по довгих безсонних ночах в Інтернеті — варто було тільки набрати в пошуковій системі слово «handguns»[20] — «Глок-21». Зараз щось має статися, зрозумів він. Що саме, він поки що не знав, але, можливо, сенсаційні кадри у нього все-таки будуть.
Харрі вийшов.
— «Дельта-один», я «Альфа», — мовив у рацію Фалькейд і відпустив кнопку рації.
Шум. Приємний шум із поклацуванням.
Зупинившись біля ліфта поряд із вхідними дверима, Харрі на секунду забарився. Потім потягнув їх на себе. Серце зупинилося, коли він побачив перед собою чорні прути. Ґрати.
Він відпустив ручку дверей, і ті повільно зачинилися. Однаково вже пізно. Останній приплив енергії, який відчуваєш, коли біжиш до перону, хоча знаєш, що потяг уже пішов, але хочеш усе-таки побачити його, перш ніж він зникне, скінчився.
Харрі пішов по сходах. Старався йти спокійно. Коли ж убивця приходив сюди? Два дні тому? Тиждень?
Сил більше не залишилося, каблуки все повільніше відстукували чечітку по східцях. Хочеться все-таки побачити...
Варто було йому звернути в лівий коридор четвертого поверху, як із далекої кімнати з’явилися три фігури в чорному.
Харрі зупинився під білою зіркою, продряпаною на жовтій стіні.
Під табличкою з номером кімнати — «406» — була інша, з ім’ям. «Веланн». А ще нижче він побачив приклеєний скотчем аркуш паперу:
«Поїхав. Маріус».
Він кивнув «Дельті-один»: можна починати.
Через шість секунд двері були відчинено.
Харрі попросив інших почекати зовні й усередину ввійшов сам. Порожньо. Він ретельно оглянув кімнату. Чисто й акуратно. Навіть занадто акуратно. Не в’яжеться з обідраним плакатом Іггі Попа над канапою. Стіл прибраний, на полиці над ним — декілька пошарпаних книг кишенькового формату. Поряд із книгами — п’ять-шість ключів на брелоку у вигляді черепа. Фотографія усміхненої засмаглої дівчинки. Кохана або сестра, припустив Харрі. Між книгою Чарлза Буковскі та аудіоцентром стояв білий великий палець — схоже, восковий — і немов підбадьорював: «Усе відмінно! Усе ясно! Усе о’кей!»
Харрі подивився на Іггі Попа: голий сухорлявий торс, роздуті вени, виразний погляд глибоко посаджених очей. Наче цю людину розіпнули, і, можливо, не один раз. Харрі поторкав великий палець на полиці. Для гіпсу або пластика занадто м’який, на дотик — наче справжній. Холодний, але справжній. Згадався фалоімітатор у Барлі. Пахнув палець формаліном і фарбою. Харрі обережно стиснув його. Фарба дала тріщину, в ніс ударив знайомий різкий запах, і Харрі мимоволі зробив крок назад.
— Беата Льонн.
— Це Харрі. Як там у вас?
— Поки що чекаємо. Волер зайняв позицію в коридорі, а нас із фрьокен Сівертсен загнав на кухню. Дуже по-лицарськи.
— Я дзвоню з гуртожитку, кімната чотириста шість. Він тут був.
— Був?
— Він залишив над дверима пентаграму. Хлопець, який тут живе, — такий собі Маріус Веланн — зник. Тутешні мешканці не бачили його вже декілька тижнів, на дверях написано, що він поїхав.
— Гм... А може, він дійсно поїхав?
Харрі помітив, що Беата починає переймати його манеру розмови.
— Навряд, — сказав він. — Його великий палець залишився в кімнаті. У забальзамованому стані.
На тому кінці повисло мовчання.
— Я подзвонив вашим в експертизу. Вони вже їдуть.
— Як же це? — запитала Беата. — Хіба ви не контролювали всю будівлю?
— Сьогодні так. Але це сталося днів двадцять тому.
— Звідки ти знаєш?
— Знайшов телефон його батьків і подзвонив. Їм прийшов лист, що він збирається в Марокко. Батько говорить, що Маріус уперше прислав їм листа, зазвичай він дзвонить. За поштовим штемпелем і визначили.
— Двадцять днів... — прошепотіла Беата.
— Так. Тобто якраз за п’ять днів до першого вбивства — Камілли Луен. — Він почув, як важко Беата дихає у слухавку. До того вбивства, яке ми досі вважали першим.
— О Господи...
— Це ще не все. Ми зібрали мешканців і запитали, чи не запам’яталось їм що-небудь із того дня. Дівчина з триста третьої сказала, що пам’ятає, як того вечора засмагала на газоні перед гуртожитком, а по дорозі назад зустріла велокур’єра. Запам’ятала вона його тому, що велокур’єри сюди заїжджають нечасто, а коли через кілька тижнів газети почали писати про маніяка, в гуртожитку навіть жартували з цього приводу.
— Виходить, він перехитрив нас із послідовністю.
— Ні, — відповів Харрі. — Просто я йолоп. Пам’ятаєш, я говорив, що відрізані пальці є частиною коду, але не міг зрозуміти, чому він почав із вказівного? Усе виявилося простіше нікуди. Великий палець, перший на лівій руці, відрізано у першої жертви. Не треба бути наймудрішим, аби зрозуміти, що Камілла Луен була другою жертвою.