— І чим ти займешся?
— Чим-небудь. — Харрі підвівся. — Чим-небудь іншим.
На стоянці до нього підійшов Волер:
— Вже йдеш, Харрі?
— Втомився. Ну і як бути знаменитим?
Волер виблискував білозубою усмішкою:
— Усього лише кілька фотографій для газет. Та ти ж і сам прекрасно знаєш.
— Якщо ти про той випадок у Сіднеї, то мене представили таким ковбоєм за те, що я застрелив маніяка, а ти його спіймав живим і здоровим. Саме такий герой-поліцейський потрібний нашій соціал-демократичній державі.
— Це сарказм?
— Загалом ні.
— Ну, гаразд тоді. Бо мені однаково, кого вони там зведуть у герої. Якщо це зміцнить репутацію поліції, нехай малюють ненатурально-глянцеві картинки з таких, як я. Ми-то у себе знаємо, хто герой насправді, — сказав Волер. Холе вивудив із кишені ключі і зупинився перед своїм білим «ескортом». — І це я хотів сказати тобі, Харрі, від імені всіх наших. Справу розплутав ти, а не я або хто-небудь іще.
— Я просто виконував свою роботу, — похмуро зауважив Харрі.
— Свою роботу, так. Але я хотів поговорити іще про дещо. Сядьмо ненадовго?
У салоні стояв густий запах бензину. Харрі подумав, що десь іржа все ж проїла діру.
Від сигарети Волер відмовився.
— Перше завдання для тебе готове, — сказав він. — Воно нелегке і небезпечне, і, якщо впораєшся, розраховуй на повну співпрацю.
— Що за завдання? — Харрі випустив струмінь диму в дзеркало заднього огляду.
Волер помацав кінчиками пальців один із дротів, що стирчав із діри на приладовому щитку, де зазвичай міститься магнітола.
— Який вигляд мав Маріус Веланн? — запитав він.
— А ти як думаєш? Після чотирьох тижнів у пластиковому пакеті.
— Йому було двадцять чотири, Харрі. Двадцять чотири. Ти пам’ятаєш, які мрії в тебе були в двадцять чотири, які надії?
Харрі пам’ятав.
Волер криво посміхнувся:
— У те літо, коли мені виповнилося двадцять два, ми з Гейром і Соло вирушили подорожувати по молодіжній знижці й опинилися на Італійській Рів’єрі. Грошей на готель нам не вистачало, хоча перед тим, як поїхати, Соло вигріб усю касу тата в кіоску. Отже на ніч ми ставили намет на пляжі, а вдень просто ходили й витріщалися на жінок, машини та яхти. Дивно, що при цьому ми відчували себе багачами. Тому що нам було по двадцять два роки, і ми вірили, що все це — нам. Ніби новорічний подарунок, який чекає під ялинкою. Камілла Луен, Барбара Свендсен, Лісбет Барлі — всі вони були молодими. Може, вони ще не встигли розчаруватися, Харрі, га? Може, ще чекали, коли можна буде розпакувати подарунок?
Волер провів рукою по приладовому щитку і вів далі:
— Харрі, я щойно вислухав свідчення Свена Сівертсена. Ти можеш ознайомитися з ними пізніше, але вже зараз я можу сказати тобі, що станеться. Він обачливий, хитрий диявол. Переконливо розіграє з себе божевільного, обдурить присяжних і психологів, і до в’язниці його відправити побояться. Коротше кажучи, він опиниться в якому-небудь психіатричному відділенні, де поводитиметься зразково, і через кілька років його вже випишуть. Так і буде, Харрі. Ось що ми робимо з покидьками суспільства, які нас оточують. Замість того, щоб позбутись їх, перекладаємо з місця на місце, не розуміючи, що покидьки продовжують гнити, а коли дім перетвориться на заражений, смердючий щурятник, то буде вже пізно. Тільки подивися на країни, де злочинність укріпилася так міцно, що її вже не винищиш. На жаль, у нашої держави зараз надто багато грошей, і політики навперебій виявляють приклади щедрості й великодушності. Ми стали занадто м’якими та пухнастими, щоб брати на себе відповідальність за прикрості. Розумієш?
— Поки що так.
— Саме час з’явитися нам, Харрі. Ми візьмемо на себе відповідальність. Можна сказати, ми займемося прибиранням сміття, яке суспільство боїться взяти на себе.
Харрі затягнувся так глибоко, що сигарета затріщала.
— Що ти маєш на увазі? — запитав він, затримавши подих.
— Свен Сівертсен, — кинув Волер, із побоюванням виглядаючи у вікно, — сміття, яке ти маєш прибрати.
Харрі з гучним кашлем обрушився на кермо, випускаючи дим із горла.
— Так ви цим займаєтесь? А решта? Контрабанда? — запитав він.
— Уся інша діяльність спрямована на те, щоб фінансувати цю.
— Це і є твій собор?
Волер повільно кивнув. Потім нахилився до Харрі, й той відчув, що йому щось поклали в кишеню.
— Ампула, — пояснив Волер. — Цю речовину називають «Joseph’s Blessing»[21]. Розроблене КДБ під час війни в Афганістані. Спочатку планувалося для замахів, але більше відоме як засіб самогубства — його застосовують полонені чеченські бойовики. Паралізує дихальну систему, але, на відміну від синильної кислоти, не має ні смаку, ні запаху. Ампулу зручно засунути під язик або в пряму кишку. Якщо розкрити її, розмішати вміст у склянці води й випити, людина помирає протягом декількох секунд. Завдання зрозуміле?
Харрі випростався. Кашель більше не мучив, але очі сльозилися.
— Тобто матиме вигляд самогубства?
— Свідки в ізоляторі підтвердять, що, на жаль, при визначенні у камеру пряму кишку не перевірили. Не хвилюйся, все домовлено.
Харрі глибоко вдихнув. Від пари бензину трохи нудило. Вдалині тужливо завила сирена.
— Ти ж хотів його застрелити?
Волер не відповів. Харрі побачив, як до головного входу в ізолятор під’їхала поліцейська машина.
— Ти навіть не збирався його заарештовувати, а два пістолети з собою взяв, аби один потім, уже коли пристрелиш, укласти йому в руку, щоб виходило так, ніби він тобі ним погрожував. Ти спеціально всадовив матір і Беату на кухні, а кричав для того, щоб вони змогли підтвердити, що ти стріляв при самообороні. Беата вийшла в коридор дуже рано і зірвала твій план.
Волер важко зітхнув:
— Нам доводиться прибирати. Так ти прибрав того вбивцю з Сіднея. Закон не працює, його писали для іншого часу — безневиннішого. Перш ніж його змінять, нам не можна дозволити злочинцям захопити місто. Ти ж бо це розумієш: бачиш цей бруд щодня.
Харрі подивився, як дотліває його сигарета, і кивнув:
— Мені просто потрібна була повна картина.
— Добре, Харрі. Слухай. Свен Сівертсен сидітиме в камері попереднього ув’язнення номер дев’ять цілу добу, тобто до ранку понеділка. Потім його переведуть у камеру, що добре охороняється, в Уллерсму, де нам його не дістати. Ключ до камери ти знайдеш у службовому приміщенні, у столі ліворуч од дверей. У тебе є завтрашня північ, Харрі. Потім я подзвоню в ізолятор, аби переконатися, що велокур’єр-маніяк зазнав заслуженого покарання. Ясно?
Харрі знову кивнув.
Волер посміхнувся:
— Знаєш що, Харрі? Хоч я і радий, що ми, нарешті, в одній команді, все-таки в глибині душі мені сумно. А знаєш, чому?
Харрі знизав плечима:
— Вочевидь, ти думав, що не все на світі продається за гроші?
Волер розсміявся:
— Холодно, Харрі! Адже мені здається, що я втратив хорошого ворога. Ми схожі. Ти ж розумієш, про що я?
— Хіба не радість — ненавидіти?
— Що?
— Мікаель Крун. «Рага Рокерз».
— У тебе двадцять чотири години, Харрі. Удачі.
Частина V
Розділ 32. Неділя. Ластівки
Ракель стояла в спальні й вивчала своє відображення в дзеркалі. Через відчинене вікно вона почула, як під’їхала машина і гравій на доріжці захрумтів під знайомими кроками. На туалетному столику перед дзеркалом стояла фотографія батька. Ракель завжди дивувалась, який молодий і наївний на вигляд він був на ній.
Як завжди, вона закріпила волосся шпилькою. Чи варто зробити іншу зачіску? Сьогодні вона наділа мамину сукню з червоного мусліну. Чи не занадто ошатний вона має вигляд? У дитинстві батько часто розповідав, що вперше побачив маму саме в цій сукні, й Ракель ніколи не набридала ця дивна, мила казка. Щоправда, для неї сукню довелось ушити.
Вона ослабила шпильку і хитнула головою — волосся розсипалося по плечах. Задзеленчав дверний дзвоник, і Ракель почула, як Олег побіг відчиняти. Потім — його сповнений ентузіазму голос і тихий сміх Харрі. Вона востаннє поглянула в дзеркало. Відчула, що серце забилося швидше, і вийшла з кімнати.