— Не можу, Холе. Не можу її в це вплутувати. Вона ні в чому не винна. Поки що Волер не знає ні про неї, ні про те, де ми живемо в Празі. Якщо ми програємо, він усе це з’ясує і добереться до неї.
— А як їй самій ростити дитину, чий батько мотає довічний термін за чотири вбивства? Не чума, так холера, Сівертсене. П’ятдесят вісім.
Сівертсен затулив обличчя руками:
— Чорт забирай...
Коли він знову підвів очі, Харрі простягав йому червоний мобільник.
Кусаючи губи, він набрав номер і притиснув телефон до вуха. Харрі подивився на годинник. Маленька стрілка рубала час на секунди. Сівертсен нервово совався. Нарахувавши двадцять секунд, Харрі запитав:
— Ну як?
— Імовірно, вона поїхала до матері в Брно, — припустив Сівертсен.
— Дуже жаль... тебе. — Харрі продовжував дивитися на годинник. — П’ятдесят сім.
Він почув, як телефон полетів на підлогу, повернув голову і встиг побачити перекошене обличчя Сівертсена, перш ніж той учепився йому в горло. Харрі різко вдарив його по зап’ястках, і хватка ослабла. Потім він сіпнувся вперед, ударив у щось податливе, вдарив знову й відчув між пальцями теплу густу кров. На думку спала дика асоціація: бабусині бутерброди з полуничним варенням. Він підніс руку і вдарив знову. Побачив, як цей прикутий, безпорадний чоловік намагається захиститися від удару, і від цього розлютувався ще більше. Він почувався втомленим, переляканим і розлюченим.
— Wer ist da?[24]
Харрі завмер. Вони з Сівертсеном переглянулись. Обоє не розкривали рота. Гугнявив телефон на підлозі:
— Sven? Bist du es, Sven?[25]
Харрі схопив слухавку і підніс її до вуха.
— Sven is here, — повільно сказав він. — Who are you?[26]
— Eva! — сердито відповів жіночий голос. — Bitte, was ist passiert?[27]
— Беата Льонн.
— Це Харрі. Я...
— Передзвони на мобільник, — сказала вона і поклала слухавку.
Через десять секунд він уже знову був на дроті, як він продовжував це називати. Хоча дротів ніяких не було.
— Що сталося?
— За нами стежать.
— Яким чином?
— У нас стоїть спеціальна програма, яка попереджає, коли телефон і електронну пошту починає контролювати третя сторона. Ми використовуємо її як захист від хакерів, але зараз Бйорн каже, що це справа рук самого оператора мережі.
— Прослуховування?
— Навряд, але всі вхідні та вихідні дзвінки й листи фіксуються.
— Це Волер зі своїми хлопцями.
— Я теж так думаю. Тепер вони знають, що ти мені дзвонив. Значить, я тобі більше не помічник, Харрі.
— Співмешканка Сівертсена зараз відправить тобі фото з празької зустрічі Сівертсена і Волера. Волер сфотографований зі спини, тому на речдок це не тягне. Мені треба, щоб ти подивилась і сказала, чи схоже це на правду. Фотографію відскановано, її надішлють поштою. Скажи адресу.
— Ти що, Харрі, не чуєш мене? Вони фіксують усіх відправників і тих, що подзвонили. Що, по-твоєму, буде, якщо на пошту прийде лист із Праги? Я не можу, Харрі. Мені ще треба придумати виразну відповідь на питання, чому ти мені дзвонив, а я міркую повільніше, ніж ти. Господи, ну що я їм скажу?
— Заспокойся, Беато. Тобі не доведеться нічого говорити. Я тобі не дзвонив.
— Та що ти кажеш? Ти подзвонив уже аж тричі.
— Вони-то про це не знають. Я дзвоню з телефону, який позичив у приятеля.
— Так ти це передбачив?
— Мобільний телефон відправляє сигнали базовим станціям, і по них можна визначити, де перебуває абонент. Якщо Волер змусив співробітників «Теленора» шукати мене по цих сигналах, їм доведеться попітніти, оскільки мій телефон зараз перебуває в більш-менш постійному русі по всій території Осло.
— Це мене цікавить якнайменше. Харрі, не присилай сюди нічого, добре?
— Добре.
— Вибач, Харрі.
— Ти вже дала мені праву руку, Беато, і не треба вибачатися за те, що вирішила залишити ліву собі.
Він постукав у двері. Уривчасто. П’ять разів. Просто під табличкою «303». Сподіваючись, що стук почують, незважаючи на оглушливу музику. Почекав. Уже зібрався постукати ще раз, але музика за дверима стала тихішою. Почулися кроки босих ніг. Двері відчинились.
— Слухаю вас... — Вигляд у неї був таким, ніби її розбудили.
Він показав їй посвідчення — до речі кажучи, вже недійсне, оскільки в поліції він більше не працював.
— Іще раз прошу вибачення за суботнє непорозуміння, — почав Харрі. — Сподіваюся, ці бовдури не занадто вас злякали, коли вломилися?
— Усе гаразд. — Вона скорчила гримасу. — Ви ж усього лише виконували свою роботу.
— Так. — Харрі гойднувся на каблуках і кинув швидкий погляд на всі боки. — Ми з колегою з криміналістичної експертизи продовжуємо оглядати кімнату Маріуса Веланна на предмет доказів. Якраз зараз нам мають надіслати документ по мережі, а у мене ноутбук завис. Документ дуже важливий, я згадав, що в суботу ви сиділи в Інтернеті, і подумав...
Вона махнула рукою, даючи зрозуміти, що інші роз’яснення зайві, й запросила його всередину.
— Комп уже ввімкнений. Мені, мабуть, треба б вибачитися, що в мене тут не прибрано, але вибачатися якось ліньки.
Харрі сів перед екраном, запустив програму відправки повідомлень, дістав папірець із адресою Єви Марванової і набив його на заляпаній, брудній клавіатурі. Повідомлення вийшло коротким: «Ready. This address»[28]. Відправив.
Потім обернувся в кріслі й подивився на студентку. Та сиділа на канапі й якраз влізала у вузькі джинси. Харрі навіть не помітив на вході, що вона була в трусиках, напевно, через її довгу майку з великим зображенням конопляного листка.
— Сьогодні без гостей? — запитав він, щоб якось згаяти час, поки йому пришлють відповідь.
За виразом її обличчя він зрозумів, що спроба зав’язати бесіду була не особливо вдалою.
— Трахаємося тільки по вихідних, — сказала вона, взяла з підлоги шкарпетку, понюхала її й тільки після цього наділа.
Помітивши, що Харрі не збирається продовжувати розмову, задоволено всміхнулася.
Харрі ж подумки відзначив, що їй пора звернутися до стоматолога.
— Вам лист, — повідомила студентка.
Він повернувся до екрана. Повідомлення від Єви. Ніякого тексту, тільки додаток. Він двічі клацнув по ньому, екран став чорним.
— Він старий і гальмівний. — Студентка всміхнулася ще ширше. — Зараз завантажиться. Треба тільки почекати.
Картинка на екрані почала повільно відкриватися. Спочатку Харрі побачив синє небо, потім небо закінчилось, і почалася сіра стіна та чорно-зелений пам’ятник. Потім — сама площа. Столи. Свен Сівертсен. Чоловік у шкіряній куртці спиною до камери. Чорне волосся. Масивна шия. Звичайно, цією фотографією не можна було нічого підтвердити, але Харрі ні на секунду не сумнівався, що перед ним Том Волер. І тут його увагу привернуло...
— Гей, мені треба в нужник, — повідомила студентка, бачачи, що Харрі сидить, утупившись в екран, і не збирається йти. — Тут усе страшенно чутно, і я соромлюся. Тому не могли б ви...
Харрі підвівся, пробурмотів «дякую» і вийшов.
На сходах між третім і четвертим поверхом він зупинився.
Там, на фотографії... Неможливо, щоб це була випадковість. Теоретично неможливо. Чи все-таки випадковість?
Розділ 37. Понеділок. Сповідь
Вони були одного зросту. Двоє чоловіків стояли один навпроти одного в храмі Святої рівноапостольної княгині Ольги. Тепле повітря, що застоялося, приємно пахло пахощами та неприємно тютюном. Сонячна погода в Осло трималася вже майже п’ять тижнів зряду, і Микола Луб у своєму цупкому вовняному вбранні обливався потом, читаючи слово перед сповіддю:
— Се, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідання твоє...
Нещодавно він пробував купити нове, не таке важке вбрання, на Вельхавенс-гате, але там сказали, що для православних священиків у них нічого немає. Прочитавши молитву, він поклав книгу на аналой — поряд із розп’яттям. Зараз людина перед ним кашляне — вони завжди це роблять перед сповіддю, мовби намагаючись таким чином позбутися своїх гріхів. У Миколи було невиразне відчуття, ніби цього чоловіка він бачив раніше, але де, він не пам’ятав. Ім’я звичайнісіньке. Миколі навіть здавалося, що це було несправжнє ім’я. Можливо, цей чоловік — з іншої парафії. Іноді люди приходили покаятися тут у своїх маленьких таємницях, тому що це була невелика маловідома церква, де вони нікого не знали. Миколі часто доводилося приймати покаяння у лютеран Норвезької державної церкви. Просіть, і дано буде. Господь милостивий.