Двері в спальню були прочинені. Поряд із ліжком лежав короткий саамський ніж із ящика для інструментів. Харрі підкрався до дверей і заглянув усередину.
У кімнаті було напівтемно, єдиним джерелом світла була лампа на нічному столику. Харрі став у ногах ліжка і насамперед поглянув на стіну, де висів портрет усміхнених Лісбет і Віллі під час їхньої весільної подорожі. Вони стояли на тлі величної старовинної будівлі та кінної статуї. Тепер Харрі знав, що це не Франція. Свен сказав, що кожна хоч трохи освічена людина мусить упізнати статую всенародно улюбленого чеського героя Вацлава[30] перед Національним музеєм на Вацлавській площі в Празі.
Звикнувши до напівтемряви, Харрі перевів погляд на ліжко — і завмер: перестав дихати і застиг нерухомо, як сніговик. Ковдра валялася на підлозі, простирадло було наполовину стягнуте, так що був видний шматок синього матраца. На ліжку спиною вгору лежала гола людина, злегка підвівшись на ліктях і дивлячись на світлу пляму від настільної лампи.
Дощ дав останній дріб по даху і різко закінчився. Людина на ліжку, очевидно, не чула, як Харрі ввійшов до кімнати, але тут виникла проблема. Звичайна проблема для сніговика в липні. З нього почало капати. Вода тихенько струмувала з піджака на підлогу — Харрі цей звук здавався голоснішим за канонаду.
Людина на ліжку насторожилась і обернулася. Спочатку повернула голову, потім усе своє голе тіло.
Першим, на що Харрі звернув увагу, був збуджений статевий орган, що коливався туди-сюди, як метроном.
— Ох ти! Харрі! — вигукнув Віллі Барлі. У його голосі водночас прозвучали переляк і полегшення.
Розділ 41. Понеділок. Хепі-енд
— Добраніч.
Ракель поцілувала Олега в лоб і ретельно укутала в ковдру. Потім спустилася вниз, сіла на кухні й почала дивитися на дощ за вікном.
Їй подобалося, коли йде дощ. Повітря ставало чистішим. Змивалось усе старе. Оновлення — ось що потрібно. Почати спочатку.
Вона підійшла до вхідних дверей і впевнилася, що вони замкнуті. Втретє за вечір. Чого, власне кажучи, вона боялася?
Увімкнула телевізор. Ішла якась музична передача. Троє сиділи за одним роялем і всміхались одне одному. «Як маленька сім’я», — подумала Ракель.
Повітря розірвало ударом грому, і вона здригнулася.
— Як ти мене налякав! — Віллі Барлі похитав головою, і його дітородний орган повторив той же рух.
— Можу припустити, — сказав Харрі. — Я ж увійшов через терасу.
— Ні, Харрі. Не можеш.
Віллі перегнувся через край ліжка і, підібравши з підлоги ковдру, вкутався.
— А я-то думав, ти в душі.
Віллі похитав головою і зробив невизначену гримасу:
— Не я.
— А хто?
— У мене відвідувач...ка. — Він із усмішкою кивнув на стілець, на якому лежали замшева спідниця, чорний ліфчик і панчоха з еластичним краєм. — Самотність робить нас, чоловіків, слабкішими. Чи не так, Харрі? Ми шукаємо втіху там, де можемо її знайти. Одні — в пляшці. Інші... — Віллі знизав плечима. — Ми ж свідомо припускаємося помилок, хіба ні? І звичайно, Харрі, совість у мене нечиста.
Очі Харрі звикли до напівтемряви, і він помітив на щоках Віллі мокрі смужки від сліз.
— Харрі, обіцяй, що нікому не розповіси. Це був невірний крок.
Харрі підійшов до стільця, перекинув самотню панчоху через спинку і сів.
— А кому я можу це розповісти, Віллі? Твоїй дружині?
Кімнату несподівано освітило блискавкою, услід за цим донеслися гуркоти грому.
— Так чого ти прийшов?
— Гадаю, ти знаєш, Віллі.
— Скажи вже.
— Ми прийшли забрати тебе.
— Чому «ми»? Ти ж сам.
— З чого ти взяв?
— Твій погляд. Рухи. Я знаю людей, Харрі. Ти проникаєш до мене, стараючись зробити це непомітно й несподівано. Коли полюють зграєю, так не поводяться, Харрі. А чому ти сам? Де інші? Хто-небудь знає, що ти тут?
— Це не має значення. Припустимо, я сам. Однаково ти постанеш перед судом за вбивство чотирьох людей... — Віллі приклав палець до губ, немов обмірковуючи почуте, поки Харрі називав імена: — Маріус Веланн, Камілла Луен, Лісбет Барлі, Барбара Свендсен.
Деякий час Віллі дивився в нікуди. Потім повільно кивнув і відняв палець від губ:
— Як ти здогадався, Харрі?
— Зрозумів, навіщо все це робилося. З ревнощів. Ти ж хотів помститись їм обом? Коли дізнався, що Лісбет зустрічалася зі Свеном Сівертсеном, коли ви їздили у весільну подорож у Прагу.
Віллі заплющив очі й закинув голову. Матрац булькнув.
— Я не відразу зрозумів, що вашу з Лісбет фотографію було зроблено в Празі, але сьогодні мені поштою прийшла інша празька фотографія — з тією ж статуєю.
— І тоді все стало ясно?
— Ну... Спочатку я відігнав від себе цю версію як абсурдну. Потім у ній почав простежуватися здоровий глузд — наскільки це поняття взагалі застосовне до таких маячних вчинків. Виявилося, велокур’єр-убивця зовсім не сексуальний маніяк. Він розіграв цілу п’єсу, щоб злочини мали вигляд серії, а вбивцею визнали Свена Сівертсена. Тільки одна людина могла поставити такий спектакль — професіонал. Людина, для якої театр — робота і пристрасть.
Віллі розплющив одне око:
— Якщо я правильно зрозумів, ти вважаєш, що ця людина вирішила вбити чотирьох, аби помститись одному?
— Із п’яти вказаних жертв тільки троє були вибрані випадково. Ти влаштував усе так, аби здавалося, ніби місця злочинів визначила випадково намальована пентаграма. Але насправді пентаграма креслилася, виходячи з двох наявних точок, твоя власна адреса і будинок матері Свена Сівертсена. Хитро, але геометрія тут проста.
— Ти і справді віриш у цю свою версію, Харрі?
— Свен Сівертсен ніколи не чув ні про яку Лісбет Барлі, але він відразу згадав її, коли я обмовився, що дівоче прізвище Лісбет — Харанг.
Віллі мовчав.
— Єдине, чого я не розумію, — зауважив Харрі, — навіщо було так довго чекати, перш ніж помститися?
Віллі плавно сів у ліжку.
— Почну з того, Харрі, що я не розумію, до чого всі твої інсинуації. Варто було б мені признатись, і ми з тобою обоє, хоч-не-хоч, могли б опинитися в складній ситуації. Але якщо мені поталанило, і я знаю, що ти нічого не зможеш довести, буду навіть радий із тобою поговорити. Ти знаєш, я ціную людей, які вміють слухати. — Харрі нервово щулився, а Віллі вів далі: — Так, Харрі, я в курсі, що у Лісбет був роман із цим чоловіком, але дізнався я про нього тільки цієї весни.
На вулиці знову пішов дощ, краплі м’яко застукали у вікно.
— Вона сама розповіла?
Віллі похитав головою:
— Вона б ніколи цього не зробила. У її сім’ї всі мовчуни. Ось тільки одного дня я подумав, що ми затягнули з впорядкуванням квартири. Того ж дня я знайшов листи.
— Он як...
— Задня стіна в її кімнаті не обштукатурена — гола кладка столітньої давності, відколи будинок спорудили. Має солідний вигляд, але взимку страшенно холодно. Я хотів укрити її панелями зсередини, але Лісбет була проти. Це мені здалося дивним: адже вона — жінка практична, виросла в селі й не капризувала б через стару стіну. Тому одного дня, дочекавшись, коли вона піде, я вирішив обстежити стіну, але нічого не знайшов. Поки не відсунув убік її стіл. Стіна як стіна, але я простукав кожну цеглинку, і одна з них піддалася. Я вийняв її: в тайнику за нею виявилися два листи. Один було відправлено Лісбет Харанг на незнайому мені адресу. Спочатку мені захотілося покласти листи назад не читаючи. Але я людина слабка, я не втерпів. «Любове моя, я постійно думаю про тебе. Досі відчуваю поцілунки твоїх губ, дотик твого тіла...» — так починався лист.
Матрац знову булькнув.
— Ці слова обпекли мене батогом, але я продовжував читати. Дивно, але здавалося, ніби кожне слово в цьому листі написане мною. Закінчивши описувати, як голосно вони вдавалися до втіх, він перейшов до подробиць: що вони витворяли одне з одним у готельному номері в Празі. Але більше мене ранив не опис статевих актів, а цитати її висловлювань стосовно наших із нею стосунків. Виявляється, для неї це було всього лише «практичне вирішення життя без любові». Можеш собі уявити, Харрі, як це відчувати? Коли розумієш, що жінка, яку ти любиш, не лише зрадила тебе, але ніколи тебе не любила. Не бути коханим — чи не означає це, що все життя пройшло даремно?
30
Св. Вацлав (В’ячеслав) Пржемислович — король Чехії (у 907—935, за іншими джерелами — 936). Ревно вводив християнство. Убитий своїм братом-язичником Болеславом. День св. Вацлава — національне свято в Чехії.