Ракель нагадала собі замкнути двері, коли вони приїдуть додому.
Розділ 39
Понеділок. Зустрічі
Рогер Єндем зупинився перед акваріумом у вікні «Андеруотера». Подивився на бульбашки. Йому згадалось, як назустріч йому швидкими, поривчастими рухами пливе семирічний хлопчисько з такою панікою на обличчі, ніби у цілому світі врятувати його може тільки він, Рогер, його старший брат. Рогер кричить і сміється, але Томас не розуміє, що він уже давно на мілководді і можна просто стати на дно. Іноді Рогеру здавалося, що після того, як він навчив молодшого брата плавати у воді, той почав тонути на землі.
Рогер зайшов у бар і деякий час стояв, звикаючи до темряви. Окрім бармена, всередині був тільки один відвідувач: рудоволоса жінка сиділа впівоберта з сигаретою в пальцях, перед нею стояв напівпорожній келих пива. Рогер спустився по сходах і заглянув у напівпідвальний зал: ні душі. Він вирішив чекати в барі. По дорозі туди він скрипнув мостиною, і рудоволоса підвела погляд. На її обличчя падала тінь, але те, як вона сиділа, її постава змусили його подумати, що вона красива. Чи була красивою. Він помітив сумку поряд із її столом. Напевно, і вона когось чекає.
Він замовив пива і подивився на годинник.
До п’ятої години він бродив по окрузі, щоб не прийти сюди раніше призначеного терміну. Не хотів виявляти зайве завзяття: це могло викликати підозри. Хоча хто запідозрить у чому-небудь журналіста, якщо йому не терпиться дізнатися, можливо, про найгучнішу сенсацію цього року? Але справа була не лише в цьому.
Розгулюючи по вулицях, він шукав їх: машину, припарковану там, де її не мусить бути, людину з газетою на розі вулиці, сплячого бомжа на лавці. Нічого такого не знайшов. Зрозуміло, вони професіонали. Це-то його і лякало найбільше. Усвідомлення того, що вони можуть провернути свою справу і зникнути непоміченими. Він чув, як один колега напідпитку сказав, що останніми роками за стінами Головного управління поліції твориться таке, що, навіть якщо про це написати, громадськості однаково не захочеться в це повірити.
Він знову подивився на годинник. Сім хвилин на шосту.
Цікаво: коли Харрі Холе ввійде, вони тут же ввірвуться, щоб його схопити? Рогеру ж нічого не сказали. Тільки те, що він має піти на зустріч, як обумовлено, і поводитися так, наче він на роботі. Він замовив пива і зробив великий ковток, сподіваючись, що алкоголь втихомирить нерви, що розгулялися.
Десять хвилин. Бармен сів у кутку за стійкою і занурився в читання книги «Фіорди».
– Вибачте, – звернувся до нього Рогер.
Бармен підвів погляд.
– Сюди нещодавно не заходив чоловік? Високий, світловолосий, з…
– Пробачте. – Бармен послинив палець і перевернув сторінку. – Я заступив на зміну перед самим вашим приходом. Запитайте краще он у тієї жінки.
Секунду повагавшись, Рогер відсьорбнув іще пива й підвівся.
– Прошу вибачення…
Жінка подивилася на нього з напівусмішкою:
– Слухаю вас…
Тільки тут він побачив: це не тінь, на її обличчі синяки. На лобі, вилицях і на горлі.
– Я маю зустрітися тут із одним чоловіком, але боюся, він пішов, не дочекавшись мене. Вищий, ніж метр дев’яносто, з коротко підстриженим світлим волоссям.
– Молодий?
– Авжеж… Думаю, йому років тридцять п’ять. Має трохи пошарпаний вигляд.
– Червоний ніс і блакитні очі, які здаються і молодими, і старими водночас? – Вона продовжувала всміхатись, але він зрозумів, що не йому, а скоріше, власним думкам.
– Так, це може бути він… – невпевнено мовив Рогер. – Так він сюди…
– Ні, сама його чекаю.
Рогер подивився на неї. Невже вона дійсно одна з них? Повнява, злегка напідпитку дама у віці близько тридцяти? Не схоже.
– Думаєте, він прийде? – запитав Рогер.
– Ні. – Вона підняла келих. – Ті, кого дійсно чекаєш, ніколи не приходять. Приходять інші.
Рогер повернувся до бару. Його келих уже прибрали зі стійки. Він замовив іще.
Бармен поставив музику. У напівтемряві неголосно зазвучала композиція групи «Глюцифер»:
«I got a war, baby, I got a war with you!»
Він не прийде. Харрі не прийде. Що б це могло означати? Адже, чорт забирай, це не з його вини!
О пів на шосту двері бару відчинилися.
Рогер із надією підвів погляд і побачив чоловіка в шкіряній куртці. Той дивився на нього.
Рогер похитав головою.
Чоловік кинув погляд навкруги. Провів долонею по шиї й вийшов.
Першою думкою Рогера було побігти вслід. Запитати, що означає цей жест рукою? Що операцію завершено? Чи що Томасу… Задзеленчав мобільний телефон. Він відповів.
– No-show?[29] – поцікавився голос.
Це був голос не того чоловіка в шкіряній куртці, і точно вже не Харрі, але щось у нім було знайоме.