Харрі збирався розповісти Беаті, як Волер заходив у його кабінет і в більш-менш відкритій формі запропонував продати йому душу. Але так і не розповів. Беаті й так є над чим голову поламати. Прийти з цим до Мьоллера – здійметься галас. Краще вже просто про все забути.
Харрі вже допивав другий півлітровий келих, коли побачив її в напівтемряві, за одним зі столиків біля стіни. Вона з ледве помітною усмішкою дивилася просто на нього. На столі перед нею стояло пиво, в пальцях була сигарета.
Харрі взяв свій келих і попрямував до неї:
– Можна?
Вібекке Кнутсен кивнула на вільний стілець:
– А тут яким побитом?
– Живу неподалік, – пояснив Харрі.
– Це я вже зрозуміла, але раніше ти тут не з’являвся.
– У мене виникли розбіжності в моєму постійному ресторані стосовно події, що сталася минулого тижня.
– Не пускають? – з хрипотою розсміялася вона.
Харрі цей сміх сподобався. І вона сама теж. Можливо, через макіяж і напівтемряву. Ну і що? Йому сподобалися очі – живі, грайливі. Дитячі й розумні. Зовсім як у Ракелі. Але на цьому схожість закінчувалась. У Ракелі були вузькі, чуттєві губи. А широкий рот Вібекке здавався ще більшим од яскраво-червоної помади. Ракель одягалась елегантно і неяскраво, а стрункістю мало чим поступалася балерині – ні єдиної складочки жиру. Вібекке сьогодні була в тигровому топику – такому ж кричущому, як і леопардовий. Ракель асоціювалась у Харрі з пригашеними тонами: темні очі та волосся, засмага. Вібекке вирізнялася в напівтемряві рудим волоссям і білою шкірою. Особливо шкірою ніг.
– І що ти тут робиш сама? – запитав він.
Вона знизала плечима і зробила ковток зі склянки:
– Андерс поїхав, повернеться тільки до вечора. Я тут розважаюся.
– І далеко він поїхав?
– В Європу або ще куди… Знаєш же, вони ніколи нічого не розповідають.
– А чим він займається?
– Продає начиння для церков і молитовень. Кафедри, запрестольні перегородки, хрести й інше. Нові та вживані.
– Треба ж. І в нього є справи в Європі?
– Коли якій-небудь швейцарській церкві потрібна нова кафедра, її можна привезти з Олесунна, а стару відреставрувати й переправити у Стокгольм або Нарвік. Він постійно в роз’їздах, проводить у них більше часу, ніж удома. Особливо останнім часом. Власне кажучи, останній рік. – Вона затягнулася сигаретою. – А сам він навіть і не лютеранин.
– Ні?
Вона похитала головою, випускаючи густий дим із червоних, укритих дрібними зморшками губ, і підтвердила:
– Його батьки були п’ятидесятниками. Він виріс серед усього цього. Я була одного дня на їх службі. Знаєш, стало моторошнувато, коли вони почали невиразно лопотіти неіснуючою мовою, називаючи це «глосолалією».[11] А ти бував?
– Двічі, – відповів Харрі. – У Філадельфійській парафії.
– Набув порятунку душі?
– На жаль ні, мені просто треба було знайти там свідка в одній справі.
– Ну-ну, не набув Христа, так хоч би свідка.
Харрі знизав плечима:
– Так і того немає: він там більше не з’являвся, та і за вказаними адресами я не зміг його знайти. А вже порятунку душі я точно не набув.
Харрі допив пиво і гукнув бармена. Вібекке прикурила нову сигарету.
– Я весь день намагалася до тебе додзвонитися на роботу.
– Он як? – Харрі згадав порожній вхідний дзвінок на автовідповідачі.
– Так, але мене повідомили, що ти цією справою не займаєшся.
– Якщо ти про справу Камілли Луен, то так воно і є.
– Отже, я поговорила з іншим, який приходив на виклик. Симпатичний такий.
– Том Волер?
– Так. Розповіла йому дещо про Каміллу. Тобі минулого разу не змогла.
– Чому?
– Тому що там був Андерс. – Вона глибоко затягнулася. – Він дуже хворобливо реагує, коли я говорю щось, що порочить Каміллу, просто лютує. Хоча ми її майже й не знали.
– А навіщо тобі її порочити, якщо ти її не знала?
Вібекке знизала плечима:
– Я так не думаю, це Андерс так вважає. У нього тверда позиція, що за все життя жінка може займатися сексом тільки з одним чоловіком. – Вона ткнула недокурок у попільничку і додала: – А краще взагалі ні з ким.
– Значить, у Камілли чоловіків було більше, ніж рекомендує Андерс?
– Вона зверталася до них по імені. Імена були різні.
– Звідки тобі це відомо? Погана звукоізоляція?
– Ні, звукоізоляція між поверхами прекрасна. Взимку взагалі нічого не чутно, але влітку, коли вікна відчинені… Знаєш, у таких дворах…
– …усе дуже добре чутно. Знаю-знаю.
– Саме так. Андерс часто зі злістю зачиняв вікно спальні. А коли я говорила, що їй там, напевно, добре, йшов і лягав у вітальні.
11
Кульмінація обряду «хрещення Духом Святим» у п’ятидесятників вважається знамення дару (глосолалія, вимовляння незрозумілих, беззмістовних звуків у стані релігійного екстазу).