Почервоніла Беата, стараючись здаватися байдужою, сиділа й тихо постукувала олівцем по блокноту.
Мьоллер змінив зображення і вів далі:
– Під повікою Камілли Луен було знайдено цей коштовний камінь, червонястий діамант п’ятикутної форми. А праворуч перстень із пальця Лісбет Барлі. Як бачите, червоний відтінок трохи світліший, але форма ідентична.
– Ми намагалися визначити походження першого діаманта, – сказав Волер. – Безуспішно. Направили зображення в Антверпен у дві найбільші майстерні з ограновування, але звідти прийшла відповідь, що це не їхня робота, і якщо її було виконано в Європі, то, можливо, в Росії або на півдні Німеччини.
– Ми зв’язалися з «Де Бірс» – найбільшим у світі покупцем алмазів, – додала Беата. – Їхній фахівець говорить, що за допомогою спектрометричного аналізу можна точно визначити, звідки цей діамант. Для надання допомоги слідству цей фахівець сьогодні ввечері прилетить із Лондона.
Руку підвів Магнус Скарре – молодий слідчий, у відділі відносно новенький.
– Повертаючись до сказаного. Мьоллере, я не розумію, чому це кошмар. Адже це ж подвійне вбивство, а значить, шукати доведеться не двох злочинців, а одного. Здається, навпаки, слід би…
Він почув тихе покашлювання і помітив, що увага присутніх повернулася до Харрі Холе, що досі тихо сидів у кріслі в глибині кімнати.
– Як, кажеш, тебе звуть? – запитав Харрі.
– Магнус.
– Прізвище?
– Скарре. – У голосі слідчого чулося роздратування. – Можна було і запам’ятати…
– Ні, Скарре, я не запам’ятав. А ось ти постарайся запам’ятати, що я зараз тобі скажу. Коли слідчому доводиться працювати з умисним, а значить, добре спланованим убивством, він знає, що у злочинця маса переваг. Він може підчистити сліди, завести непогане алібі на момент вбивства, позбутися знаряддя злочину і так далі. Але одного злочинець від слідчого приховати не може. Чого?
Магнус Скарре двічі моргнув.
– Мотиву, – сам відповів Харрі на запитання. – Прописна ж істина? Мотив. Саме з нього ми починаємо оперативне розслідування. Настільки фундаментальне поняття, що про нього іноді забувають. Поки одного дня не з’явиться втілення найстрашнішого кошмару слідчого – злочинець без мотиву. Вірніше, з таким мотивом, який не вкладається в людській голові.
– Холе, ви малюєте біса на стіні. – Скарре подивився на інших. – Ми ж іще не знаємо, що за мотив у цих злочинів.
Тепер кашлянув Том Волер.
Мьоллер помітив, що Харрі зціпив зуби.
– Він має рацію, – сказав Волер.
– Звичайно, я маю рацію, – відгукнувся Скарре. – Це ж очевидно…
– Замовкни, Скарре, – обірвав його Волер. – Рацію має інспектор Холе. Над цими справами ми працюємо вже десять і п’ять днів відповідно. І досі ми не виявили між жертвами ніякого зв’язку. Досі. А коли єдиний зв’язок між жертвами – це те, як їх позбавляють життя, а також ритуали й якісь закодовані послання, на думку спадає слово, яке я б рекомендував уголос не вимовляти, але й не забувати. А ще я рекомендував би Скарре й іншим недавнім випускникам поліцейської академії закривати роти і відкривати вуха, коли говорить Холе.
У кімнаті стало тихо.
Мьоллер побачив, що Харрі пильно дивиться на Волера.
– Підсумуємо, – сказав Мьоллер. – Тепер вам буде ще складніше: продовжуємо посилено працювати над двома окремими вбивствами й малюємо на стіні великого, товстого і страшного біса. Ніхто, окрім мене, з журналістами не говорить. Наступна планерка о п’ятій. Уперед!
У променях прожектора стояв чоловік в елегантному твідовому костюмі. Граючись зігнутою люлькою і погойдуючись із п’яти на носок, він гордовитим поглядом міряв голодранку перед собою.
– Скільки ви думаєте платити мені за уроки? – звернувся він до неї.
Голодранка струсонула головою й, уперши руки в боки, відповіла:
– Та вже я знаю, скільки належить. Одна моя подружка вчиться по-французьки у справжнісінького француза, так він із неї бере вісімнадцять пенсів за годину. Але з вашого боку безсовісно було б стільки правити, адже то француз, а ви мене навчатимете моєї рідної мови; отже, більше шилінга я платити не збираюся. Не хочете – не треба.[12]
Віллі Барлі сидів у напівтемряві дванадцятого ряду і не стримував сліз. Вони стікали по шиї та, минувши розстебнутий комір сорочки з тайського шовку, текли далі – по грудях і животі. Не припиняючись. Він сидів, затиснувши рот долонею, щоб схлипування не відволікали акторів і режисера в п’ятому ряду.