– Гм… Значить, ви приходили в «Халле, Тюне і Веттерлід» обговорити слухові апарати?
– Я хотів провести оцінку договору про посередництво. Один із ваших люб’язних колег учора ввечері зняв із нього копію.
– Цю? – Харрі вказав на теку.
– Саме так.
– Я подивився на дату підписання договору. Два роки тому. Ви збиралися його поновити?
– Ні, просто хотів упевнитися, що не залишився в дурнях.
– Тільки зараз?
– Краще пізно, ніж ніколи.
– А постійного юрисконсульта у вас немає, Кляузен?
– Є, але боюся, під старість він почав здавати. – Посмішка Кляузена зблиснула золотим зубом. – Я попросив улаштувати ознайомлювальну зустріч, аби почути, що ця контора може мені запропонувати.
– Ви домовилися про зустріч перед вихідними? З конторою, яка спеціалізується на стягненні боргів?
– Я зрозумів це тільки в ході зустрічі. Вірніше, того короткого уривка, після якого почалась уся ця метушня.
– Але якщо ви шукаєте нового адвоката, то зустріч напевно призначили декільком. Можете назвати їхні прізвища?
В обличчя Кляузену Холе не дивився. Ще вітаючись із ним, Харрі зрозумів, що його співрозмовник не з тих, чий вираз обличчя видає думки. Можливо, через природну потайливість, або професію, для якої потрібна незворушність преферансиста, або отриманого виховання, яке прищепило йому думку про те, що витримка – велика чеснота. Тому Харрі шукав інші ознаки, щоб здогадатися, бреше Кляузен чи говорить правду. Наприклад, чи не проведе він зайвий раз рукою по краватці. Не провів. Кляузен просто сидів і дивився на Харрі з-під напівопущених повік, наче те, що відбувається, йому не те щоб неприємне, але нудне.
– Більшість адвокатських контор, які я обдзвонив, не збиралися планувати зустрічі до закінчення сезону відпусток, – відповів він. – А «Халле, Тюне і Веттерлід» виявилися куди більш чуйними. Скажіть, мене в чомусь підозрюють?
– Підозрюють усіх, – сказав Харрі.
– Fair enough,[13] – відгукнувся Кляузен із прекрасною англійською вимовою.
– Рідною мовою, я помітив, ви говорите з невеликим акцентом.
– Справді? Хоча останніми роками я часто буваю за кордоном. Напевно, тому.
– А куди ви їздите?
– Узагалі-то здебільшого по Норвегії. Відвідую лікарні та різні установи. Решту часу проводжу в Швейцарії, на заводі-виготовлювачі. Продукція вдосконалюється, треба бути в курсі. – І знову в його голосі почулося кепкування.
– У вас є дружина? Діти?
– Якщо ви ознайомилися з паперами, які вже заповнив ваш колега, то знаєте: я не одружений.
Харрі знову втупився в протокол:
– Ясно. Значить, ви живете сам… е-е-е… на вулиці Гімле-террассе?
– Ні, – відповів Кляузен. – Я живу з Трулсом.
– Ага. Зрозуміло.
– Чи зрозуміло? – Кляузен усміхнувся, і повіки опустилися ще трохи нижче. Трулс – золотистий ретривер.
Біль розламував голову, боліли навіть очі. До обіду Харрі треба було взяти свідчення ще у чотирьох осіб, сил на це в нього вже не залишалося.
Він попросив Кляузена ще раз розповісти все, що сталося, з тієї миті, як він увійшов до будівлі на площі Карла Бернера, і до приїзду поліції.
– Із превеликим задоволенням, інспекторе, – байдуже відповів той.
Відкинувшись на спинку крісла, Харрі почав слухати плавну й упевнену розповідь Кляузена про те, як він приїхав на таксі, дістався потрібного поверху ліфтом і, поговоривши з Барбарою Свендсен, п’ять чи шість хвилин чекав, коли вона повернеться з водою. Не дочекавшись, пішов самостійно шукати двері з табличкою «Халле».
Харрі побачив позначку Тома Волера: Халле підтверджував, що Кляузен постукав до нього в кабінет на початку шостої.
– Ви не бачили, як хто-небудь входив або виходив із жіночого туалету?
– Від стійки, де я чекав, дверей не видно, а коли я пішов по коридору, по дорозі нікого не зустрів. Це я повторюю вже не вперше.
– І не востаннє. – Харрі голосно позіхнув і провів рукою по обличчю.
У цей момент у віконце кімнати для допитів постукав Магнус Скарре. Він показав на годинник. У чоловікові за його спиною Харрі впізнав Веттерліда. Кивнувши, він востаннє поглянув на папери.
– Тут сказано, що при вас до приймальні ніхто підозрілий не входив і не виходив.
– Усе вірно.
– Тоді спасибі вам за сприяння. – Харрі повернув протокол у теку і зупинив запис на диктофоні. – Упевнений, ваша допомога ще знадобиться.
– Підозрілий ніхто, – повторив Кляузен, підводячись.
– Що?
– Я сказав, що не бачив у приймальні нікого підозрілого, але заходила прибиральниця…
– Так, ми з нею розмовляли. Вона сказала, що прямувала на кухню і нікого не бачила.
Харрі встав і подивився на список. Наступний допит свідка – чверть на одинадцяту, кімната номер чотири.