зяв курс просто на Сарабаю. І як ви гадаєте, що я побачив, коли підплив до берега? Свою давню чудову шхуну "Стрибуху". А біля поруччя стояв мій добрий, відданий Фрідольф і щосили махав мені рукою. "Фрідольфе, — сказав я йому, — тепер я знов перебираю на себе командування "Стрибухою". — "Слухаю, капітане!" — відповів він. Так я опинився на шхуні. Вся моя команда теж уціліла, і тепер шхуна стоїть на якорі в порту і ти, Пеппі, можеш піти й привітатися з своїми давніми приятелями.
Коли Пеппі почула ці новини, вона так зраділа, що скочила на стіл, стала на голову й замахала ногами. Але Томмі й Анніка посмутніли: дуже скидалося на те, що Пеппі поїде від них.
— Треба влаштувати бенкет! — вигукнула Пеппі й знов замахала ногами. — І такий бучний, щоб аж гуло!
Вона накрила в кухні стіл, і всі сіли вечеряти. Пеппі на радощах запхала в рот відразу троє варених яєць разом із шкаралущею. І час від часу кусала батька за вухо, так їй було приємно бачити його. Пан Нільсон уже був ліг спати, але гамір у кухні збудив його, і він почав вражено терти очі, коли побачив капітана Довгапанчоху
— Ти глянь, і пан Нільсон тут! — втішився капітан Довгапанчоха.
— Я маю не самого тільки пана Нільсона, — мовила Пеппі.
Вона внесла до кухні коня і його теж пригостила вареним яйцем. Капітан Довгапанчоха був дуже вдоволений, що його дочка так гарно влаштувалася у віллі "Хованка", і радів, що вона взяла з корабля торбу з золотими монетами, а тому в його відсутність не знала нестатків.
Коли всі повечеряли, капітан Довгапанчоха витяг із своєї торби барабан — справжній негритянський барабан, на якому химеряни відбивають такт, коли танцюють або складають жертви. Капітан сів на підлогу й заходився барабанити. Кухню заповнили глухі, ні на що не схожі звуки — таких Томмі й Анніка ще зроду не чули.
— Негритянська музика, — пояснив Томмі сестрі.
А Пеппі скинула свої великі черевики й почала танцювати в самих панчохах танок, що також був ні на що не схожий. Потім король Єфраїм виконав дикий танок воїнів, якого він навчився на острові. Він вимахував списом, затулявся щитом і так вистукував босими ногами, що Пеппі крикнула:
— Гляди, а то підлога провалиться!
— Байдуже, хай провалюється, — відповів капітан Довгапанчоха і ще швидше закружляв по кухні. — Ти ж однаково будеш скоро негритянською принцесою, втіхою мого серця!
Тоді Пеппі пішла в танок з батьком. Вони виробляли одне перед одним якісь химерні фігури, викрикували дикими голосами і час від часу так високо підстрибували, що в Томмі й Анніки, які не зводили з них очей, врешті аж у голові запаморочилося. Видно, панові Нільсону також голова пішла обертом, бо він забився в куток і затулив очі лапками.
Поступово той дикий танок перейшов у боротьбу. Капітан Довгапанчоха так підкинув свою дочку, що вона полетіла просто на полицю з посудом. Але Пеппі довго там не просиділа. Дико верескнувши, вона скочила звідти через усю кухню просто на батька, схопила його, і за мить він уже полетів, наче метеор попід стелею, влучив головою в ящик з дровами біля плити і вгруз у нього, тільки його товсті ноги заметляли вгорі. Він не міг вибратися з ящика сам, бо був надто огрядний, та ще й тіпався зі сміху. Серед полін його сміх звучав, мов далекий грім. Пеппі потягла батька за ноги, щоб допомогти йому, але він засміявся ще дужче, так, що почав душитися. Виявляється, він страшенно боявся лоскоту.
— Ой, не... не... не лоскочи мене! — стогнав він. — Роби зі мною, що хочеш, кинь мене в море чи в садок крізь вікно, тільки не лоскочи в п'яти!
Він так реготав, що Томмі й Анніка дивувалися, як від його реготу не трісне ящик. Нарешті тато Єфраїм вибрався з-поміж полін. Тільки-но ставши на ноги, він кинувся на Пеппі й шпурнув її в другий кінець кухні. Вона впала обличчям у плиту, просто в сажу.
— Ха-ха-ха, ось вам і негритянська принцеса! — вигукнула Пеппі й повернула чорне, як смола, обличчя до Томмі й Анніки.
Тоді дико верескнула й кинулась на батька. Вона так труснула ним, що спідничка заторохтіла і з неї на всі боки полетіло лико. Золота корона спала в нього з голови й закотилася під стіл. Нарешті Пеппі пощастило кинути капітана додолу. Вона сіла на нього верхи й сказала:
— Будеш проситися?
— Буду! Змилуйся! — вигукнув капітан Довгапанчоха, і обоє вони весело засміялися. Пеппі легенько вкусила батька за ніс.
— Мені ще жодного разу не було так весело відтоді, як ми з тобою викидали п'яних матросів з винарні в Сінгапурі! — сказав капітан. Він витяг з-під столу корону й додав:- От якби побачили мої підданці, що моя корона валяється під столом!
Він надів корону на голову й розчесав спідничку, що тепер стала куди рідша.
— Мабуть, доведеться тобі віддати спідничку в художню майстерню, щоб її полагодили, — сказала Пеппі.
— Я думаю, що їй уже нічого не допоможе, — відповів капітан Довгапанчоха. Він сів на підлогу й витер піт з чола.
— Ну, Пеппі, доню моя, ти так само гарно брешеш, як і раніше?
— Так, брешу, коли маю час, але це буває не часто, — скромно відповіла Пеппі. — А ти як? Адже й ти був мастак прибрехати.
— Я своїм підданцям звичайно брешу в суботу ввечері, якщо вони добре поводились протягом тижня. Ми влаштовуємо вечір брехні й пісень у супроводі барабанів і танців зі смолоскипами. Чим більше я брешу, тим дужче б'ю в барабан.
— Он як! А мені немає кому барабанити, коли я брешу, — мовила Пеппі. — Я брешу сама собі, і так гарно, що аж приємно слухати, але ніхто мені не приграє на гребінці. Ось недавно я не могла заснути й набрехала собі про теля, яке вміло плести мереживо й лазити по деревах. І уяви собі, що я повірила кожнісінькому слову! Ото була справжня брехня! Та однаково ніхто мені не барабанив.
— Не журися, доню, — сказав капітан Довгапанчоха. — Я тобі побарабаню.
І він виконав для своєї дочки довгий барабанний марш. Пеппі сіла йому на коліна, притулилася замащеним у сажу обличчям до його щоки, і він став такий самий чорний, як і вона.
Анніка сиділа мовчки й про щось думала. Вона не знала, чи годиться сказати про це вголос, та все ж таки зважилася:
— Мама каже, що брехати негарно.
— Яка ж ти дурна, Анніко, — мовив Томмі. — Пеппі бреше не по-справжньому, а так, жартома, вона вигадує щось, як ти цього не розумієш!
Пеппі задумливо глянула на Томмі й сказала:
— Часом ти так мудро міркуєш, що я аж боюся, чи не вийде з тебе великої людини.
Настав вечір. Томмі й Анніці треба було йти додому. Вони провели чудовий день, побачили живого негритянського короля. І, звичайно, раді були, що до Пеппі повернувся батько. А все ж таки... все ж таки...
Коли Томмі й Анніка лежали в ліжках, вони не розмовляли, як бувало досі. В кімнаті панувала тиша. Раптом почулося зітхання. Це не витримав Томмі. За якийсь час знов почулося зітхання. Цього разу зітхнула вже Анніка.
— Ну чого ти там сопеш? — роздратовано запитав Томмі.
Та Анніка не відповіла. Вона вкрилася з головою і заплакала.