Побачивши якусь нову фіру, підходив дехто з утікачів до дороги, щоб словом перекинутись, якусь новину почути.
Якась дівчина перебігла дорогу з порожніми коновками.
— Гей, дівче! — закричав дід Федорій. — Вернешся ти зараз чи ні! Чого впорожне дорогу переходиш?!
Дівчина засоромилась і чимскоріш направила лихо.
— Дурне!.. Видить, що люди їдуть, і з порожніми коновками пхається.
— Не вірте, пане Федорій, то забобон, — потішав старого Зварич. — Що можуть коновки пошкодити?!
— Не кажіть, можуть. Наш капітан який розумний був, а в коновки вірив. Під Кенігрецом з нашої компанії тільки п’ятнайцять люда зісталося; думаєте, через що? Через дівчину, що перейшла нас впорожне, як ми з села виходили.
— Але тут не буде нічого, дівчина вернулася назад, — сказав, сміючись, Зварич.
— Вам, паничу, сміх, бо ще самі не досвідчили. На войні треба на все вважати: і на заяця, і на кота, і на коновки, і навіть на те, щоби третьому вогню не давати, ні самому не закурювати.
Зварич підсміхався мовчки, а другі новобранці не висказувались ні за, ні проти. Буйність молодости і присутність Зварича не позволяли притакувати, глибоко вкорінена віра в лихі знаки не казала заперечувати.
— Слава Ісусу Христу! — поздоровив їх якийсь старший вже селянин.
— Слава навіки, — відповів дід Федорій.
Хлопці лиш мовчки головами кивнули.
— Куди так Бог провадить? — звернувся до діда Федорія селянин.
Дід Федорій пустив коні кроком і, заки відповів, витягнув з кишені люльку та став набивати її тютюном. Селянин ішов попри віз, положивши руку на полудрабок.
— До Львова їдемо, — відповів за діда Зварич, якому задовго було чекати на відповідь старого.
— До Львова аж? — здивувався селянин. — А ми тут остаємо.
— До войська везу, — обізвався дід Федорій і показав головою на хлопців.
— А в Золочеві?
— Є! Але не ті, яких нам треба.
— Ми до Українських січових стрільців, — поправив Зварич.
— Ага! — сказав селянин, щоби щось сказати, бо з міни не виглядало, що він усе зрозумів.
Українські селяни далеко більші дипломати від інтелігентів, які, хоч і з них походять, не вміють і в десятій часті так важити слів та здалека заходити до ціли.
— Як добре потиснете, то під вечір будете, — почав знову селянин.
— І я так міркую! — погодився дід Федорій.
— Хіба що вже довго їдете… Але, бачу, ні, бо коні не зморені…
— Не було ще чим…
— То ви десь із Ляцького?
— Ні, — хитнув дід Федорій.
— З Бужан, — вихопився Зварич.
— З Бужан!.. — протягнув голосом селянин. — Ми їхали через Бужани… Хотіли навіть там ставати, але пішла чутка, що треба ще трохи далі від’їхати.
— Думаю, що не треба було, — почав певним голосом Зварич. — Москалів аж до Золочева так легко не допустять.
Селянин махнув сумно рукою.
— Нам одна біда: чи легко, чи тяжко.
— Ні, я думаю, таки зовсім не пустять, — поправився Зварич.
— Бог то знає, — зітхнув селянин. — Та й ми собі думаємо, що то була б загибель. — Але ж бо й вони пхаються, — додав по хвилі. — Де ж то: під сам Золочів!
— Під сам Золочів ні, але навіть хоч би й під сам — то ще невелика біда. Вчора, як я був у Золочеві, то казали, що москалі десь туди коло Сасова крутилися.
— Коло Сасова!.. — мотав на вус селянин.
— Але їх там мають злапати в пастку, замкнути і вибити.
— Тільки хто зна коли?
— Може, нині вже, може, завтра, не знаю, — вияснював Зварич.
Дід Федорій весь час розмови мовчав, попакуючи люльку: Але коли мова зійшла на стратегію, почув, що повинен забрати голос.
— Воно-то й тяжко сказати коли. Не наші голови в тім, — і зробив таку міну, що селянин зрозумів, що про це тільки генерали знають.
— Правда ваша. Але чоловік, знаєте, рад би знати, — сказав селянин, ніби виправдуючи свій запит. — Ну, щасливої дороги вам, — додав, беручи руку з полудрабка. — Дякую красно.
— Оставайте здорові, — відповів дід Федорій і підігнав коні.
— Біда з тим москалем, — сказав, немов до себе. — Може, й недалеко зайде, але біди вже наробив.
Ніхто не обізвався, і дід пірнув у власні думки. Тільки час до часу підбадьорював коні, що чимраз частіше звільнювали кроку, зміркувавши далеку дорогу. А дорога чим далі, тим більш підсихала, і тим більшу за возом котила куряву.
Вже сонце високо відбилося від обрію, як доїхали до Словіти.
Гарячі промені сонця вспіли вже пробратися крізь одежу подорожніх і палили щораз дужче в спину. Порох припадав до воза, осідав на лицях і тамував віддих. Станути де-небудь у холодку, скинути капелюх, прохолодити чоло, а наді все напитися студеної води просто з криниці, доки ще животворність не випарувала з неї.