«Це скільки ж ми пропіхотурили? — подумав, — літом по дорозі туди тридцять та й назад тридцять, а зараз і того більше… Одначе!»
Увечері пішов сніг, великий та лапатий.
— Це нам сам Бог допомагає! — посміхнувся Гордій назустріч Марії, котра спустилася у схрон із баняком, повним вареної картоплі. — Що, Розумнице, чи є там десь медична заначка? Добру справу зробили!
Жінка сумно похитала головою.
— Що таке? — насторожився він, — ну, кажи вже!
— Енкаведисти розстріляли Кухмістренка та Вайтрубу, ще сімох відправили до Сибіру.
Гордій спохмурнів.
— Зворотний бік перемоги! За Кухмістренка помстимося. Жорстоко помстимося!
— Йому це не допоможе. Та й родині теж, їх у Сибір…
— Звірі! Чисті звірі! Дітей та жінку за що? А взагалі — війна… А на війні гинуть! Розумнице, ти це розумієш? Війна! Нас вбивають, і ми вбиваємо, бо інакше не визволимо свого краю. Вони ніяк не можуть второпати, що ми не такі, як вони. Ні москалі, ні німці, ні поляки, ні східняки… Не можуть чи не хочуть… Ми самі по собі! Бажаємо жити самі! Нам ніхто не потрібен! Більшовики повабили владою народу, збрехали! Німці повабили самостійною державою, теж збрехали. А поляки навіть і вабити нічим не збиралися! Ну їх усіх під три чорти, нікому не маю віри! Зачекай, зійде сніг… Швидше б… Задушливо мені тут, Розумнице!
Пошукова група ще до сутінків прибула до околиці Великої Прошеви, а далі пішов густий сніг, і сліди засипало на очах.
— Не везёт! — командир групи, сержант, матюкнувся, — а с другой стороны, мы теперь знаем, что их база где-то здесь, в селе. А это уже немало.
Невеличкий загін зайшов у село. Стемніло дуже швидко, як це буває взимку. Тільки-но був сірий зимовий день,
а вже й темно. Добре, хоч темрява у лісі не застала, а то було б… Хоч вовком вий! Постукали до першої хати. На стук із льоху вийшла молода вродлива жінка. Побачивши озброєних людей, злякалася. Заклякла на місці, не зводячи з них великих, широко розплющених очей.
— Эй, молодка! Не бойся, мы свои! Ты нам подскажи, телефон тут есть где-нибудь? Нам бы в Тернополь позвонить.
— Я телефон… — розгублено відповіла жінка, — тобто це… Я на пошті працюю, там телефон є…
— А где почта? Может, проводите?
— Я… Я не можу. У мене діти малі, не можу полишити.
— А муж?
— Нема…
— В банде, наверное? — пожартував хтось.
— Чого це у банді? — сердито блимнула очима жінка і гордовито скинула голову, — У Червоній армії він! Ще з літа!
— В армии — это хорошо! Ну, так как нам пройти к почте?
Марія вже трохи заспокоїлася. Раптова поява енкаведистів біля хвіртки дійсно налякала її, і спершу вона розгубилася. Але це була лише хвилина. Хвала Господу, вона наче нічим себе не виказала. Солдати пішли шукати пошту, а Марія мерщій спустилася до схрону.
— Енкаведисти, прямо з лісу… Тут… Питали, де телефон, пішли до пошти.
Усі миттю похапали зброю. В руках Гордія теж опинився «шмайсер», а ще за мить він поклав автомат на ліжко. Ні, тут влаштовувати бій не годилося. Потім почнуться повальні обшуки, і знайдуть шпиталь, а це зовсім не потрібно.
— Тьху ти! — він аж сплюнув спересердя, — не можна тут, а жаль. Скільки їх?
— Та, мабуть, чоловік з десять.
— Хоча б снігу не було! Добре, потерпимо… Це, мабуть, вони по наших слідах припхалися. Добре, що сніг пішов…
Пошукова група викликала по телефону машину з Тернополя, а поки розташувалися у приміщенні школи. Тут було тепло. За дві години віддихалися, відігрілися, стали трохи веселішими. Почалися теревені. Усі мріяли, як заживуть, коли скінчиться війна.
— Слышь, Васька, тебе сейчас сколько?
— Двадцать два.
— О! А в двухтысячном году сколько будет? Семьдесят семь? Вполне можешь дожить… А что? Вон, мой дед помер в восемьдесят три, и то потому, что водки перепил… А так бы, может быть, и до сих пор землю топтал! Живучий был! Говорил, вы меня дубиной не добьёте! А вишь, как получилось! От водки сгорел… Представляешь, как мы будем жить в двухтысячном?