— А куда не украинцев?
— Та нехай собі живуть… Хто ж їх чіпає?
— И как вас орусачивали, так вы теперь будете украинизировать?
— Державну мову повинні знати усі! Бо вона державна!
Вони замовкли. Діалог виходив дуже гострим. Петро Миколайович знов хлюпнув у стаканчик коньячку а Марія, мабуть втомлена розмовою, заплющила очі та відкинулася на подушку.
«Це ж так просто, — думала вона, — як же він цього не розуміє? Якщо це Німеччина, то там командують німці, в Угорщині — угорці, в Румунії — румуни, у тій же Польщі — поляки… Командували москалі у Литві чи Латвії, рано чи пізно литовці та латвійці владу собі повернули, командували у Грузії чи Вірменії — те саме, то чому в Україні повинно бути по-іншому? Але він не те, що не розуміє, він не хоче чи не може це сприйняти, ось у чому справа! Він же росіянин! Старший брат… А наразі перетворився на молодшого! Усе життя був старшим, а тут одразу… нацменшини! І російська мова — мова нацменшини! Образливо… Мабуть, вся справа у цьому…»
«Мы защищали великую державу. Кто они все были, когда мы сюда пришли? Селяне… Траки… В той же Тернопольщине ни медицины толковой, ни образования, ни промышленности… Стали частью великой страны, которую боялся весь мир, не оценили… Да, за всё надо платить! Ничего в этом мире даром не даётся! У самой, небось, дети при Союзе образование получили, наверное, даже высшее… И с жильём все! И всё бесплатно! Так это не считается! И лечиться едет в Киев, в больницу, которую тоже, наверное, еще при Союзе построили! Что за последние полтора десятка лет построили? Ни хрена! Трепаться только горазды да деньги разворовывать… — Петро Миколайович утупився в чорне вікно, за яким пролітали жовті плями ліхтарів якоїсь невеличкої станції, — хотят жить в своей стране — это понятно… А как же мы? В Россию? Кому мы там нужны? Разве что в какое-нибудь Простоквашино… Где все мужики спились, а женщины в тридцать лет уже старухи от той же водки, непосильного труда и убогости… И язык… Да… Язык… Да какая разница! Всё равно без русского языка не получится! Что, с казахом на украинском разговаривать? Так не поймёт же ни хрена! Не на английском же с ним, в самом деле… Да ещё и английский этот знать нужно! Нет, из принципа на английском! И я здесь живу! И дети, и внуки… Куда уезжать? Зачем? Славяне… Все славяне… Россия вон с немцами уже помирилась, Путин со Шредером разве что не целуются! А мы, славяне, помириться не можем! Экая глупость…»
РОЗДІЛ 25
СЕЛО СТАСІВ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ
БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ
Килина ойкнула і сіла на ослінчик, впустивши на підлогу рогач, яким щойно витягла з пічки глечик із борщем.
— Василю… Мати Божа! Васильчику!
На порозі стояв Василь Когут, такий же високий, ставний, тільки замість лівої руки висів порожній рукав.
— Синку… рука…
Василь кинув швидкий погляд на рукав та посміхнувся:
— Не переймайтеся… Є рука, тільки у гіпсі, під шинелею.
— Слава Богу! Я вже подумала…
— Ні, мамо… Все в порядку.
— Зараз побіжу, скажу батькові! Радість-то, радість яка!
— Де Марійка? Дітки де?
— Переказували, начебто у Великій Прошеві. Тебе коли до армії забрали, то хтось їй шепнув, що поляки про неї пронюхали. Ось вона діток в оберемок та й ходу. Півроку не знали, де вона… Але потім у вікно вночі постукали і хтось сказав, щоб ми не переймалися, що в неї все слава Богу. А потім ще казали, начебто бачили її у Великій Прошеві. Ото і все…
— А що, ляхи і досі не вгамувалися?
— Та взагалі менше, але ще є. Онде тиждень тому в сусідньому селі дві хати спалили. Наші їх наздогнали, перестрілка була, та їх усіх і побили.
— Наші — це хто?
— А хлопці Гордія.
— Гордія? А це хто?
— Ніхто не знає. Подейкують, що тутешній, але хто — невідомо. Не з’являється на очі. Хлопці його — он вони, то поляків, то енкаведистів луплять, а його ніхто не бачив. А ти як?
— Василю! Синку!! — у хату зайшов Дмитро Грицай і отетерів на мить, побачивши неочікуваного гостя.
— Слава Йсу, тату…
— Навіки слава! З рукою, що?
— Є рука… У гіпсі. Кулею кістку розтрощило. Полежав у шпиталі, а потім відправили у відпустку… Одужуй вдома, кажуть, нема чого койку займати… — Василь широко посміхнувся, — а я і радий! За п’ять хвилин зібрався, та й гайда додому! Взагалі-то лікар казав, що з таким пораненням швидше за все мене на інвалідність відправлять… Але це вже потім будуть вирішувати, треба, щоб рана загоїлася. Я до хати ходив…