— Капитан, в такие совпадения я не верю. Организовать слежку в селе штука сложная. Это тебе не город, чужого человека сразу видно, а сексотов там… Один Грак, да и тот недоумок. Её надо брать. Брать и трясти на допросах. Давай-ка туда наряд…
По тривозі підняли відділення солдатів НКВС, завантажили у полуторку і негайно виїхали у Велику Прошеву.
Задзвонив телефон. Начальник відділу зняв слухавку, з подивом звів брови та простягнув її Скворцову:
— Вас, товарищ подполковник.
Скворцов мовчки взяв слухавку. Почувся схвильований голос чергового:
— Товарищ подполковник! Бандеровцы напали на Кулинцы. Розбит и подожжен госпиталь, ограблена почта. Раненные… Ну, что в госпитале лечились, расстреляны. Медперсонал тоже… Не все, правда… Убиты несколько поляков из местных. Сколько — уточняем. Председатель райсовета тоже… убит, — черговий важко зітхнув та замовк.
— Что замолчали? — жорстко запитав підполковник, — какие приняты меры?
У слухавці знову важко зітхнули.
— Ну? — ще більш жорстко запитав підполковник
— Опоздали… Они провода перерезали, связи не было.
— Узнали, кто?
— По всему выходит, что банда Гордея.
— Опять Гордей… Что б его…
РОЗДІЛ 26
СЕЛО ВЕЛИКА ПРОШЕВА, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. БЕРЕЗЕНЬ 1945 РОКУ
Машину залишили за кілометр від села, щоб не сполохати бандерівців, якщо вони там. Десять солдатів вишикукалися у шеренгу і майже нечутно побігли уздовж дороги. Попереду біг лейтенант, спеціально направлений для керівництва операцією. У когось щось дзенькнуло чи то в підсумку, чи у кишені, одразу почувся звук удару — винуватець одразу ж дістав по шиї від когось зі старших: не підставляй друзів, хлопче! Тебе ж попереджали — перевір усе до операції!
Нічна темрява добрий помічник для нападаючих, але бігти без світла не дуже… Хтось матюкнеться шепотом, спіткнувшись об щось, чого вночі, та ще й біжучи й не помітиш, а хтось наступить на хмизину, і цей хруст у нічний тиші звучить, наче грім серед ясного неба. Зброю тримали напоготові, про всяк випадок. Поруч із лейтенантом біг той самий сержант Ваніфатов, який пам’ятав, де саме на околиці села мешкала солдатка, на ім’я Марія Дацків. На околиці перейшли на крок, кралися попід тинами, наче злодії.
У пітьмі березневої ночі сержант не одразу упізнав паркан та хвіртку, біля якої він колись питав дорогу в солдатки, а потім провадив у її хаті трус, а коли впізнав, то з полегшенням перевів подих, бо вже почав боятися, що зірве важливу операцію. Собаки на подвір’ї не було, і це полегшувало справу. Відділення причаїлося і хвилин двадцять спостерігало за обійстям.
Ніч. Тиша. Десь гавкнув собака. У курятнику завовтузився півень. Ляснув крилами, щось кукурікнув спросонку та й замовк. Війнув вітерець, принісши збуджуючий весняний запах. Пахне весна! Жагою до життя пахне! Самим життям пахне! Солдати уважно слухали, а раптом щось десь… І таки дочекалися. У хаті тихенько рипнули двері, і
на ґанку з’явилася жіноча постать. У нічній пітьмі неможливо розглянути, хто це. Жінка та й жінка…
— Ну? — ледь чутно запитав сержанта лейтенант, — она?
— Да кто ж ее знает? Товарищ лейтенант, я ж ее видел всего ничего! — таким же шепотом відповів сержант, — вроде бы она…
— Тише ты…
Тим часом жінка зійшла з ґанку, присіла на хвилину біля паркану, задерши спідницю, і пішла у бік льоху. Було чутно, як неголосно стукнула клямка і рипнули двері. І вже після цього почувся голос, начебто чоловічий.
— Вроде бы мужиков тут не было… — з ваганням у голосі сказав сержант.
— Да и чего делать ночью в подвале нормальному мужику? — невідомо у кого запитав лейтенант.
— Может, тут схрон? Или дезертир? — припустив сержант.
Лейтенант згадав орієнтування, у якому припускалося існування у селі таємного бандитського шпиталю, і примружив очі в очікуванні можливої удачі:
— Очень даже может быть, что тут бандеровский госпиталь… Хозяйку будем брать… — речення закінчити не встиг, бо знов рипнули двері льоху, і на подвір’я вийшла жінка.
— Давай! — скомандував лейтенант.
Ваніфатов і ще двоє з ним стрімголов кинулися уперед. — Що це?! — лише встигнула крикнути розгублена жінка.