— Отже так, — твердо сказав Гордій, дивлячись на жінку важким поглядом, — зараз підеш до чоловіка і скажеш, щоб він прийшов сюди. Шкоди йому від нас не буде. Якщо ти не підеш, чи чоловік не прийде, підпалю до дідька хату разом із дітьми. Ти усе зрозуміла?
Навіть у нічній пітьмі було видно, що жінка пополотніла, наче смерть. Ледь тримаючись на ногах, вона слухняно кивнула головою.
— Відпустіть її, — наказав Гордій, і коли її відпустили, кивнув на хвіртку, — йди за чоловіком. Не чіпати її!
— Але я не знаю, де він…
— Це мене не обходить! — жорстко відрубав Гордій. — Або за півгодини приводиш чоловіка, або я підпалюю хату. Із дітьми! Назаре! Зроби смолоскип.
— Слухаюсь, друже командире! — хрипким від ненависті голосом відповів Назар.
І Одарка одразу повірила: спалять! Хто так ненавидить, той не зглянеться і на дітей! Вона спроквола вийшла на вулицю. Що робити? Позаду хата із дітьми, попереду чоловік… А вб’ють же! їй-бо вб’ють! Але ж діти! Діти!.. Вона ще не прийняла ніякого рішення, а ноги вже несли її до хати, у якій сьогодні ночував Андрій.
«Догодовувався! — подумки дорікала чоловікові, — докомандувався! Нащо воно йому? Попереджала ж його! Дітей не чіпатимуть! Дітей не чіпатимуть! — передражнила вона чоловіка, — а вони он як! Спалю разом із дітьми!» — згадала слова Гордія і здригнулася.
Раптом позаду хруснула гілка. Вона навіть не встигла подумати, а просто відчула небезпеку. Так може відчувати лише жінка. Мабуть, щось залишилося у жінок від того часу, коли люди керувалися не розумом, а інстинктами. Чоловіки керуються розумом, а жінки серцем, ось у чому справа. А серце часто відчуває те, про що розум навіть не здогадується.
«Слідкують! Не вірять! Невже думають, що я зможу дітей полишити?»
Тут їй прийшла проста думка: якщо взнають, де чоловік ночує, можуть же і ту хату спалити? Можуть! Вона згадала голос, повний ненависті хрипкий голос. Але їх за що? Неочікувано для себе вона повернулася і стала, вперши руки в боки:
— Гей! Хто там за мною йде! Геть звідси, а то нікуди не піду!
Пітьма відповіла мовчанням, потім щось зашурхотіло, хтось відліпився від тину і пішов назад, кинувши наостанок:
— От сучка…
Дарка зачекала хвилину, і знов пішла по темній вулиці. Ось, нарешті, й потрібна хата. У будці загарчав собака, наче попереджаючи непрохану гостю, але та сміливо зайшла на подвір’я, не звертаючи на нього ніякої уваги, а той наче відчув, що зв’язуватися з жінкою даремно, зітхнув, та продовжив собі спати. Дарина легенько постукала в шибку обумовленим стуком. Тиша. Ще раз… Потім ще… Нарешті рипнули двері, й з’явився Андрій. Впізнавши жінку, тривожно запитав:
— Щось із дітьми?
— Саме з дітьми! Бандерівці… Сказали, якщо ти не прийдеш, спалять хату разом із дітьми. Я тебе попереджала… Я тобі казала… — і врешті заплакала, впавши чоловікові на груди.
Той важко зітхнув:
— Ідемо… Зараз лише вдягнуся.
— Поквапся… Бо сказали, що чекатимуть не більше півгодини.
— Добре…
Зійшов місяць і трохи розвиднілося. Андрій побачив здаля, що на його подвір’ї стоять кілька чоловік.
— Он вони… — схлипнула жінка.
— Бачу… Ти туди не йди, почекай на мене тут. Все буде добре, не переймайся… Все буде добре..
Жінка залишилася на місці, а Андрій зайшов на подвір’я.
— Хто тут?
— Це я, Гордій. Ти голова?
— Ну, я…
— Хто такий Грак? Відповідай, коли хочеш, щоби твої діти жили! Хто такий Грак?
На фронті Андрій не раз дивився смерті в обличчя. І не два. І навіть не три, а багато. Але то — фронт. На фронті завжди є внутрішня готовність померти, бо знаєш, що тоді, коли ти в когось цілишся, тоді ж і в тебе хтось цілиться. Хоч і жевріє у кожного в душі надія, що саме його не вб’ють, що куля свисне десь поруч і попаде у когось іншого, але кожен розуміє: сьогодні хтось, а завтра, може, й ти…
Але тут, поряд з власною хатою, за стінами якої сплять твої діти, а поруч стоїть кохана жінка! Після фронту, коли ще не натішився, що залишився живий! На власному подвір’ї! Не було в Андрія такої готовності, не чекав він її, клятої баби з косою! Але ось вона, дивиться з цівки «шмайсера», якими озброєні ці, що прийшли по його душу… По душі його та Грака… А цей Грак винен лише у тому, що підібрав, дурень, десь у лісі пістолет, як мала дитина підбирає кимсь загублену на дорозі іграшку, а заховати його як слід не спромігся! Ось і попався на гачок енкаведистам… А за одною дурницею — інша!
— Ну? — урвав його роздуми Гордій, — Назаре! Смолоскип!
— Нііііі!!! — закричала за парканом Дарка, — Андрію!!!
— Назаре!!!
Чиркнув сірник і в березневій пітьмі тьмяно почав розгорятися смолоскип.