Адже стільки разів вона зустрічалася тут із Василем, скільки разів він тут її цілував! І вона з радістю відповідала йому, і тулилася до нього щільно-щільно, наче бажала злитися з ним в єдине ціле, відчуваючи під тоненькою сорочкою сильні м’язи… Де він зараз? Що з ним? Чи побачить вона його бодай раз? Коханий, коханий Васильку! Притулитися би до тебе, вона ж бо так втомилася! Притулитися і про усе забути! Сховатися за твою сильну спину хоча б на мить! Перепочити… Адже так важко весь час вирішувати все самій! Де ж ти, Васильку?!
— Розумнице, може, час?
— Так, — отямилася Марія, — ви посидьте з дітьми, я піду гляну, що там і як…
— Добре!
Собака її не впізнав і загавкав, брязкаючи ланцюгом.
— Цить, бодай тобі… — але тому дарма, гавкав, присідаючи на лапи та бризкаючи слиною на землю.
Рипнули двері.
— Це хто там? — почула Марія такий знайомий голос, що у неї перехопило подих, — Гей! Хто там ходить? Зараз собаку спущу!
— Васильку… — спромоглася прошепотіти.
Ноги її підкосилися, вона впала на коліна і заплакала, ховаючи обличчя у долонях. Наче одразу сили полишили її, наче нічого в душі вже не залишилося. Трималася, трималася і ось… Все витратила. До самого денця витратила. Навіть стояти сил вже не було. Навіть сидіти…
— Це хто… Агов! Це… Маріє? Марія?! Марійка!!!
Ці зойки почули охоронці і в момент примчалися до хати.
— Ані руш! Ти хто такий? — грізно запитав охоронець, побачивши біля Розумниці людину в формі радянського солдата.
— Тобто як? — розгубився Василь, — я Марійчин чоловік! А ви хто такі?
— Чоловік? Розумнице, що це означає? Твій чоловік служить советам?
Марія нарешті прийшла до тями, блимнула кілька разів очима і прошепотіла з таким коханням, з таким щастям, що усі питання у грізних охоронців відпали:
— Васильку… Коханий мій… Як же я за тобою скучила!
Надвір визирнув Дмитро, занепокоєний довгою відсутністю зятя:
— Доню?! — не повірив своїм очам, — доцю, ти звідки?!
Тут же на ґанок вискочила мати:
— Ой, лишенько! Радість яка! Дітки де?
Один із охоронців схопився за голову і помчав до кущів, де у поспіху полишили дітей, слідом за ним кинулася і Килина. Дмитро швиденько завів усіх до хати, в першу чергу ретельно завісив фіранками вікна, щоб ніхто не побачив зайвого і промовив:
— Ось що, хлопці. За те, що привели доню — дякую щиро, але ночувати вас залишити не можу. Дуже вже в нас суворо! Аеродром… Військові, най їх мамі… Комендатура щовечора носа свого пхає в усі усюди… Краще не ризикувати… Мати, збирай вечерю… Ви вже не ображайтеся, але ж і діти тут… Та й вам зайвий ризик ні до чого, я так вважаю…
Охоронці перезирнулися: зайвий ризик їм і справді ні до чого, але ж і відпочити треба… Після довгого переходу ноги аж гудуть! Дмитро одразу все зрозумів:
— Тут, за городом, ще залишилася копиця торішнього сіна. Повечеряєте, там можна пару годин відпочити, але потім… Дуже вже в нас суворо! При темряві на городи вони не сунуться, а вдень…
Хлопці важко зітхнули, але що робити? Краще вже переночувати в копиці, та бути живим і здоровим, ніж переночувати в хаті, на тому ж сіні, тільки на горищі, але мати неприємне пробудження у товаристві енкаведистів.
Марійка та Василь не могли дочекатися, поки залишаться на самоті. А коли залишилися, то стисли один одного в обіймах, мало не до синців. Вони кохалися так же пристрасно, як тоді, у кущах поблизу дороги… Ще до війни… Наче уперше… Наче пили воду після місячного блукання по спекотній пустелі… Наче не бачилися усе життя! Хоча, так воно й було, бо на війні кожен день може вважатися за життя. А скільки їх було, цих воєнних днів, кожен із котрих міг бути останнім, і скільки ще буде? Навіть уві сні Марія не випустила з обіймів чоловіка: а раптом прокинеться, а його не буде? А може, це усе їй наснилося? Від такої думки вона злякалася і ще тісніше притулилася до нього.
Немовби і не засинали зовсім, немовби тільки заплющили очі… Попливли у ніч, де усі рівні. Де нема ні ворогів, ні друзів, а є лише кохання, жадане та пристрасне… Коли між тілами наче проскакує блискавка, коли немає змоги стримати зойки і стогін, що йдуть з самої глибини, дна якої не видно, як не вдивляйся… І в цю прірву ладна падати й падати, солодка бо…
У двері загупали глупої ночі. Марія здригнулася від цього неочікуваного гуркоту.
— Эй, хозяин! Открывай!
Рвучко сів на ліжку Василь, зі сну не розуміючи, що відбувається.