— Открывай, хозяин, дверь высадим! — та чобітьми! Чобітьми!
— Бодай би вам ноги повідсихали… — бурмотів Дмитро, йдучи до дверей.
Двері розчахнулися, і до хати ввалилися кілька військових. У лейтенанта в руках був пістолет, а солдати тримали напоготові автомати.
— Чужие в хате есть? Кто чужой? Где?
— Які ж це чужі? Я, жінка, зять, та донька з дітьми! Де ж чужі?
— Список! — владно кинув лейтенант і простяг руку. На долоню йому тут же поклали аркуш паперу.
— Что-то я не вижу в списке дочки. Фамилия?!
— Моя? — розгубився Дмитро.
У цей час з маленької кімнати вийшли Василь та вдягнена нашвидкуруч Марія. На ліжку, прикриваючись ковдрою і не маючи змоги звестися при чужих людях, лежала Килина.
— В чём дело? — запитав Василь.
— А ты кто? Документы!
Василь витяг із нагрудної кишені солдатську книжку та простягнув офіцерові. Лейтенант уважно прочитав прізвище, звірив фотографію з оригіналом, а потім розгорнув аркуш відпускного квитка, вкладеного у книжку. Уважно прочитав і його, задоволено кивнув головою, побачивши печатку сільради, повернув Василеві і знов вперся очима в Марію:
— Кто такая? Почему не учтена в списках?
— Я ж кажу, це моя донька…
— Где была во время учёта?
— Та вона ж…
— Помолчите, гражданин Грицай, я не вас спрашиваю. Повторяю: где была во время учёта?
Марія розгубилася. Що відповідати? Якщо скажеш, що мешкала у Великій Прошеві, вирине історія з підпільним шпиталем… Сказати, що мешкала у родичів в Драганівці? Перевірять… Прохоренки не підтвердять. Нащо їм чужа біда? А з Улісовичів вона бозна коли поїхала, як тільки Василя до армії забрали… Там теж скажуть… Що робити?
— Ну? — поквапив лейтенант.
Марія мовчала, не маючи змоги щось придумати. Офіцер повернувся до Дмитра:
— А вы что, не знаєте: пускать на постой можно только с разрешения сельсовета? Вы в сельсовет сообщали, что у вас ночует посторонний?
— Та яка ж вона стороння? Це ж моя доня!
— Это моя жена! — добавив Василь, бачачи, що справа стає серйозною.
— За стінкою діти сплять! — додав батько.
— Та що це ви?! — нарешті подала голос мати, все ще лежачи в ліжку та закриваючись ковдрою, — скільки років не бачилися, а ви…
— И сколько же? — незворушно запитав лейтенант, — и где все эти годы была?
— Та чоловік же був на фронті!
— А ты где была во время учёта? Ну?
І це «ну?» пролунало наче постріл. Марія так і не спромоглася нічого відповісти на таке просте і водночас складне питання.
— Взять её! — наказав лейтенант, — в комендатуру!
— Маріє!! — скрикнула мати і підхопилася з ліжка. Ковдра полетіла убік, а сама жінка, з палаючими очима та розхристаним волоссям нагадувала зараз люту фурію, — ви що тут усі, з глузду з’їхали? Яка комендатура? Кажуть же вам, діти за стіною сплять! Василю, веди сюди дітей! Хай побачать, що з їх матусею роблять!
— А ну… Прекратили, гражданка! — строго промовив лейтенант, — а то дети сейчас и без бабушки останутся!
Оскільки Килина не вгавала, її силою впхнули у сусідню кімнату та зачинили двері.
— Э… Э… Товарищ лейтенант! Я же с фронта пришёл! В отпуск по тяжелому ранению, а вы мою жену арестовываете? Вы что, в самом деле!
— Рядовой! Вы как разговариваете с офицером?! На гауптвахту захотели?! Эта гражданка нарушила правила проживания. Кроме того, она просто подозрительна! И не забывайтесь! Идёт война, а по законам военного времени суд короток! В комендатуру её! Там разберёмся… Отставить, солдат!
І Марію вивели. Усі розгублено мовчали, лише Славуня, не розуміючи, чого забрали мамуню, гірко плакала та кричала:
— Москалі! Верніть маму!..
— Трясця їх матері… — нарешті вичавив Дмитро, — це ж треба! І ніч доспати не дали…
У шибку обережно постукали.
— Хто там ще? — пригнічено запитав батько.
— Це ми, охорона. Що сталося?
Марію посадили в невеличку кімнатку з ґратами на вікні. Стіл та два стільці, ось і всі меблі. Потяглися довгі хвилини очікування.
Тим часом лейтенант зв’язувався по телефону з районним відділом НКВС у Кулинцях. Сонна телефоністка довго не могла второпати, який номер потрібно набрати, потім черговий хвилин з п’ять випитував усі подробиці затримання підозрілої жінки. Вже почало світати, коли, врешті решт, черговий погодився, що справа з жінкою варта уваги, і сказав, що зараз за нею вишле машину. За годину, коли на вулиці вже стояв світлий день, перед комендатурою загальмувала чорна «емка», яку в народі прозвали «чорним воронком». До комендатури зайшов сержант.