Командирський курінь було обладнано дуже просто: стіл та дві лави на вкопаних у землю нетовстих колодах. Одразу було видно, що надовго таборитися господар тут не збирався. На столі лежали радянські та німецькі цигарки, попільничка, вирізана з чудернацького кореня, ось і все.
— Сідайте, друзі…— ввічливо запросив Чуб, сідаючи напроти. Поруч із ним сіло двоє здорованів.
— Начальник штабу Крук, — той, що сидів праворуч, кивнув головою. — Начальник розвідки Хмара. Мабуть, зголодніли з дороги?
Назар схвально кивнув:
— Щось попоїсти б не завадило, але трохи згодом. У першу чергу — справа.
— Нехай буде так… Слухаю вас.
— Друже Чуб, ви з’явилися у нашому районі й одразу, не погодивши з нами, провели акції у Баворові та Струсові.
Чуб кивнув, погоджуючись:
— Була така справа, друже Месник.
— Але ж замість користі такі, не погоджені дії, можуть лише зашкодити. Адже в Струсові ви покарали за зрадництво голову сільради Лагоду, а це була наша людина.
Обличчя Чуба посуворішало:
— Мені шкода… Я не знав.
— Про що й мова.
— А з іншого боку, я не знав нічого і про вас. Адже представник УПА-Захід майор Шелест, коли відправляв нас у рейд, нічого про ваш загін не казав. Тому так і сталося…
— У вас є зв’язок із майором Шелестом?
— Ні. Але ми маємо зв’язок з нашим куренем «Смертоносні», а вони вже…
— Он як…
Раптом хтось на галявині загорлав:
— Ура!!! Ура!!! Перемога!!! Німці капітулювали! Перемога!!!
Назар перезирнувся із друзями і схопився за пістолет, але господарі виявилися швидшими. Гримнуло два постріли. Назару куля влучила прямо у лоба, одного з розвідників поранило у праве плече, а другий розгубився і як тримав руки на столі, так і не сіпнувся, тому залишився неушкодженим. Чуб спересердя сплюнув:
— Який йолоп там загорлав? До мене дурня!
— Товаришу командир! — до куреня забіг радісно збуджений радист, — перемога! Німці капітулювали! Кінець війні! Кінець, товаришу командир!!! — осікся, побачивши, що на землі лежить нерухоме тіло, а поруч корчиться від болю ще один прибулий, — Ой…
А потім махнув рукою і знов загорлав:
— Перемога! Товаришу командир! Ось, радіо отримав! Ось… — і простягнув рукою, яку били крупні дрижаки, сірий клаптик паперу.
Командир вихопив його і почав читати:
«Срочно. Командиру спецотряда Чубу. Поздравляю с окончанием войны. Сегодня, 9 мая, в Берлине представителями союзников и фашистской Германии был подписан акт о безоговорочной капитуляции. Поздравляем с победой! Данный факт используйте по своему усмотрению. Напоминаю, что главная ваша задача — банда Гордея. Фастовский». Фастовський — це псевдонім начальника управління.
— Що ж ти так? Усю справу нам завалив!
— Та вибачте вже, товаришу командир! Не втримався! Таке діло! Таке діло… Перемога!
Чуб перейшов на російську:
— Это у них там, в Германии, победа! А у нас война, понял? И чёрт его знает, сколько ещё здесь воевать придётся, может, год, а может, и все пять! Поэтому, погоди радоваться… Не время ещё! Вон их тут по лесам сколько! Кровушки еще прольётся, чует моя душа! Поэтому варежку закрой и в следующий раз думай, что делаешь.
А потім повернувся до «гостей». Той, що був поранений, стогнав та тер плече долонею, а другому вже в’язали руки за спиною.
— Заберіть цього… Рану перев’яжіть…
Залишилися удвох, лише біля виходу вартував боєць. Чуб довго розглядав полоненого, той нервував, утупивши погляд у землю, раз по раз блимаючи очима на Чуба. Витримавши чималеньку паузу, коли полонений вже не знав, на що чекати, коротко запитав:
— Де банда?
— Яка банда?
— Де ховається Гордій?
— Я не знаю…
— Не бреши! — перервав його Чуб.
— Ні, я правда не знаю!
— Вартовий! Розстріляти! Якщо він не знає, нащо він нам?
— Слухаюсь, товаришу командир! Піднімайся… Відкоптив ти своє на цьому світі! — і бачачи, що полонений не квапиться виконувати наказ, стукнув його прикладом по спині, — Йди, стерво… Бандюк недобитий!
— Эй, кто там есть? Давайте сюда раненого! — наказав Чуб.
— Стійте, — хрипким голосом сказав полонений, — я скажу.
— Ага… Жити хочеш?.. Це добре. Де Гордій?
У цей час до куреня завели пораненого.
— Грицю, не кажи їм нічого! Грицю!
Чуб різко повернув голову до входу. Конвоїри зрозуміли і виштовхали пораненого з куреня.
— Кажи! — знов звернувся до Гриця Чуб.
Повільно, наче пускав з рота не слова, а важенні каменюки, Гриць вичавив із себе:
— Під Великою Прошевою… У лісі.
— Скільки вас? Тобто їх?