І підполковник закрив папку, не перегорнувши ще однієї сторінки. А там було написано, що у жовтні сорок третього року чоловік Марії, Василь Когут, вбив начальника Стасівської поліції, зарубав сокирою за те, що той убив його батьків. Уникаючи помсти з боку поляків, родина вимушена була тікати із села. Може, підполковник і згадав би, що дуже схожу історію йому розповідала торік солдатка з Великої Прошеви, на імя Марія Дацьків? Але аркуш не був перегорнутий, і таємниця псевдо «Розумниця» так і залишилася нерозкритою.
Марія спускалася крутими сходами. Її привезли до Тернопільського обласного управління НКВС.
Перед відправкою, після довгих клопотів, Василь добився побачення з дружиною. Вони сиділи в невеличкій кімнатці під пильним оком конвоїра. Стурбований її подряпаним обличчям, з величезним синцем під лівим оком, Василь запитав:
— Марічко, тебе били?
— Та що ти, Василю! Ніхто навіть і пальцем не зачепив.
— А на обличчі, що?
— Де? — так чесно здивувалася Марія, що Василь засумнівався, може, синці та подряпини цс якась мана? Конвоїр уважно стежив та слухав, Марія начебто посміхалася, але було не зовсім зрозуміло, чи то її губи скривилися від болю, чи дійсно в неї якась чудернацька однобока посмішка… Кілька хвилин побачення промайнули наче мить,і ось Марійку виводять. Ось останній подих, останній погляд, останній несміливий жест рукою… Усе. Грюкнули тюремним холодом залізні двері. Василь заплющив очі з відчаю…
— Гражданин! Освободите помещение! Быстренько!
I ось зараз її ведуть вузьким коридором підвалу обласного управління НКВС. Важкий металевий засув брязнув, наче велетенський затвор від гвинтівки, аж луна пішла під низьким важким склепінням. Від цього звуку по шкірі пробігли мурашки, таку безнадію він пророкував. Вузький коридор, двері покриті бляхою, а сморід… Ох, і сморід…
— Лицом к стене! Руки за спину!
Рипіння замка, брязк дверей. Марія спочатку отетеріла та розгубилася: перед нею стояла суцільна стіна з жіночих тіл. Зайти в камеру було неможливо, але конвоїр силою штовхнув її міцною долонею в спину.
— Давай, давай…
Камера була приблизно п’ять на три метри, з невисокою півкруглою стелею, а жінок напхано… Марійка нарахувала двадцять дві і збилася з ліку. Сісти було нікуди, усі стояли. Були страшна задуха та сморід. Пройшла година, дві, день… У Марії виникло почуття, якщо це негайно не скінчиться, то вона чи збожеволіє, чи щось зробить: почне галасувати, битися, рвати на собі волосся… Але нічого не припинилося, і вона якось стрималась, бачачи, що жінки терплять і чекають невідомо на що. Нарешті гримнули двері:
— Всем спать! Быстро!
Підлога була вистелена неструганими дошками, на яких було накидане сіно. Ні нар, ні матраців, ні, тим більш, подушок, нічого такого в камері не було й поготів. Марію як новеньку випхали до самої параші, що смерділа в кутку.
— Не так! — сказала якась жінка, яка вмощувалася поряд, — на лівий бік треба…
— Чому? — здивувалася Марія. Чого це вона має лягати обличчям до цього смердючого баку?
— Бо всі хочуть поспати.
— Та хіба ж я кому заважаю?
— Авжеж… Якщо кожний буде лягати як забажає, то всі просто не помістяться.
— А-а… — вона озирнулася навкруги. Дійсно, всі вкладалися на лівий бік, щільно притулюючись одна до одної, наче оселедці в бочці.
— Быстрее… Сейчас всех подниму!
Нарешті Марія вмостилася, мало не впираючись у парашу обличчям. Хтось жебонів, хтось молився Богу, а хтось уже захропів. Вона з насолодою простягнула ноги, які за цілий день втомилися і гули, коліна крутило…
«Боже, боже… — думала Марія, — скільки можна так витримати? День? Два? А ці жінки…»
Її думки перебив брязкіт дверей, на порозі виросла постать солдата:
— Савчак! На допрос! Пошевеливайся!
Неподалік від Марії почала підводитись літня жінка. Саме вона молилася ще кілька хвилин тому. Важко звівшись на ноги, вона спробувала пройти до дверей, але їй це не вдалося — не було куди ступити, так щільно одна до одної лежали жінки.
— Ану встать! — скомандував солдат, — всем встать, мать вашу!
За півгодини після Савчак на допит викликали якусь Кандибу, потім ще когось, потім ще. За три години з допиту привели Савчак, вона плакала та стогнала, ще когось забирали, і когось повертали. Кожного разу, коли рипів ключ і брязкали двері, всі на мить затихали: кого? А коли нещасну жертву виводили, то всі знов намагалися заснути. Раз на годину старша по камері командувала:
— Повертайсь! — і тоді всі одночасно поверталися на інший бік, бо інакше повернутися було неможливо. Годині о третій ночі, точно визначити було складно, Марія почула стишений постріл, за десять хвилин ще один, а потім ще…