Був листопад. З яблунь, що росли біля хати Грицаїв, облетіло майже все пожовкле листя. Ранками калюжі подекуди прихоплювало тоненькою плівкою криги, а вітерець приносив запах морозу, поволі колишучи гілки кущів та траву в білих іскрах срібного інею. Усе йшло до зими.
Килина поставила біля стіни рогач, витягши з пічки баняк із борщем, і застигла на місці, бо зі спини почула:
— Мамо…
Цей голос вона впізнала би з тисячі, та що там із тисячі! Вона б його впізнала будь коли і будь де! Але як упізнав цей голос Данилко? Він ще був зовсім маленьким, коли Марію забрали. Як?
— Мамо!!! — вереснув, наче щеня, якому випадково прищемили хвоста у дверях чи необачно наступили на лапу, голосом високим та пронизливим, — мамо! Тату!!! Москалі віддали маму!!!
Потяг пролетів станцію, і за вікном знову запанувала пітьма. Рівномірно постукували колеса, погойдувало вагон. У купе було душно, провідниця вочевидь передала куті меду з опаленням.
— Мария! Как вам, не жарко? Может, купе проветрим? Я в такой жаре и не усну, наверное…
— Можна і провітрити… Хоча мені подобається, коли тепло, але тут і справді занадто, — не розплющуючи очей, відповіла попутниця.
Петро Миколайович прочинив купейні двері, стало трохи свіжіше.
— Не холодно?
— Ні, дякую.
— Не за что…
“Может, к проводнику сходить, попробовать место поменять? — раптово подумав Петро Миколайович, — вроде как еще не очень поздно… ”
Він вийшов з купе та притулився чолом до темного холодного вікна. “А таки схожу… ” — і пішов по коридору, похитуючись разом з вагоном.
Провідниця сиділа у службовому купе та читала книжку.
— Извините…
— Прошу, пана?
— Нельзя ли мне перейти в другое купе? Может быть, у вас есть где-нибудь свободное место? Желательно, на нижней полке?
Провідниця на мить замислилася:
— Даруйте, пане, немає.
— Очень жалко…
— Вам щось заважає?
— Нет, ничего. Извините ещё раз.
— Прошу…
“Может, это и к лучшему, — подумав він, — ведь просила дочка… Нет, внучка… Как ее? Леся? Вроде Леся… позаботиться… Пока брат в Киеве придёт… Да… И ехать надо, и деваться некуда!”
Він повернувся у купе хвилин за двадцять. Марія вже лежала, поклавши руки поверх простирадла і прикривши очі. Подумав, що сусідка спить і незадоволено поморщився: не встиг перевдягнутися. Знімати штани в присутності жінки не хотів. Марія наче прочитала його думки:
— Перевдягайтеся, я відвернуся. Все одно я вийти не можу.
— Спасибо. Можно подумать, что вы читаєте мысли…
Марія повернулася обличчям до стіни. Петро Миколайович витяг із сумки спортивний костюм, поспіхом перевдягнувся, вимкнув світло та розтягнувся на полиці. Спати було зарано, але й робити було нічого. На столі щось тихенько дзенькало і це дратувало. Він навпомацки знайшов вимикач світильника, сів та глянув на столик: склянка з-під чаю і недопита пляшка коньяку стояли надто близько.
— Не спиться? — запитала попутниця.
— Нет.
— Тоді дайте відповідь. Тільки спокійно, без серця… От нащо ви прийшли до нас у тридцять дев’ятому?
— Мы воссоединили Украину. Разве не так? Разве была бы сейчас Украина в таких границах?
— Петре Миколайовичу, не брешіть! Ви не возз ’єднували Україну, а розширювали територію СРСР. А з ким ви возз’єднали Литву? Латвію? Естонію? Точнісінько так само ви загарбали й Західну Україну. І доки цього не зрозумієте, доти будемо розмовляти, наче двоє глухих. Ми були іншими, ми були не совєтизованими українцями, розумієте? І хотіли жити самі! Без Польщі, без Москви чи Берліна.
В її словах бувалий енкаведист відчув правду, але щось йому заважало погодитися зі старою жінкою, на ім ’я Марія. Він наморщив чоло, намагаючись здогадатися, у чому ж справа, і нарешті зрозумів: