— Але ж справа не в більшовиках, — продовжував стояти на своему Смикалюк, — справа у селянах…
— Досить! — знову втрутився у розмову секретар обкому, — справа вирішена. Ми не можемо допустити, щоб країною керували попи! Питання введення п’ятиденок — справа політична! Що там далі за порядком денним, товаришу Репнік?
Смикалюк сів. Сусіди, відсунулися від нього на різні боки, наскільки це було можливо, наче Смикалюк раптово захворів на щось інфекційне. Начальник обласного управління НКВС зробив у блокноті якусь помітку. Може, вона й не стосувалася упертого голови повітового виконкому, але залою пронеслося легке, наче війнуло протягом, перешіптування. Питання, що залишилися у порядку денному, були розглянуті неймовірно швидко. Ніхто нічого жодного разу не заперечив, причому на Смикалюка ніхто не дивився, але виглядало це так, начебто кожен, хто виступав, не зводив з нього переляканого погляду. Коли прийняли рішення з останнього питання, задоволений Репнік посміхнувся:
— Видите, как мы всё быстро рассмотрели? Вот это мы и называем: большевистские темпы!
Закінчили десь біля одинадцятої ночі. Зала швидко спорожніла.
— Репнік, у тебе щось пожерти є? — раптово запитав Проценко, — я поки парубкую, дружина ще не приїхала, вдома, як у поганого хазяїна весною…
Репнік пожав плечима:
— Что-нибудь поищем! Кусок сала и буханка хлеба всегда найдётся…
— А до сала?
— Само собой, Николай Иосифович! Как же тут без боезапаса? От одного Смыкалюка можно с ума сойти! Надо же, что удумал? В церковь ходить! Попам пособлять… Я его завтра же…
— Ти зачекай, Михайле… Не поспішай. До нього треба придивитися. Можливо, він і має рацію, а можливо, і законспірований ворог. Он скільки їх, западенців, у Союзі пересадили. Фашистські недобитки! Все може бути… Порозмовляй із начальником НКВС, хай придивиться. Узяти його завжди встигнемо.
Смикалюк заночував у давнього приятеля, вчителя математики з педагогічного ліцею Петра Бондарчука. Коли бричку, на якій він приїхав, закотили до двору, а жеребця відвели до стайні, господар запросив старого приятеля до хати.
— Оресте, яким вітром тебе занесло до Тернополя? — запитав Петро, коли вже сіли до столу та випили по першій чарчині міцнющої горілки.
Жували сало і надзвичайно смачний чорний хліб, ще теплий, свіжесенький, із скоринкою, яка хрумтіла на міцних білих зубах. У облвиконкомі ніхто не подумав нагодувати запрошених із районів людей, і їсти хотілося так, що здавалося кишки поприлипали до хребта, звісно, це додає смаку будь якій їжі. Смикалюк нерозбірливо пробубонів:
— Жашідання облвиконкому…
— Чого? Кого? — не зрозумів Петро та засміявся, — давай ще по одній, а то вдавишся…
Випили ще по одній. Орест похрумтів солоним огірком, з’їв ще чималенький шматок хліба з рожевим салом, глибоко зітхнув, та нарешті відповів:
— Був на засіданні облвиконкому.
— А це що таке?
— Так іменується нова влада. Обласний виконавчий комітет. А над ним обком Компартії України. А над ними обома НКВС.
— Тобто як? — здивувався Петро.
— А хто його знає… Тут без півлітри не розібратися. Наливай…
Розмову скінчили, коли заспівали перші півні.
Наостанок Петро промовив:
— Про неділю та Службу Божу вони зробили недобре. Не подумали… Люди образяться, а коли ображаються усі люди, це погано. От що ветеринарну службу створюють і за шляхи дбають, це добре… У торгашів склепи забирають — це теж добре, нехай людей не обдирають. Ставки? Нехай і ставки… Хоча навіщо рибі наркомат? Землю у попів? Хай краще у людей буде! А ось що стосується неділь — я не згоден, це діло делікатне. Його вирішувати сокирою не можна… Собі дорожче буде. 1 більшовицькі темпи тут ні до чого…
РОЗДІЛ 5
СЕЛИЩЕ КУЛИНЦІ, ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ
ОБЛАСТІ. СІЧЕНЬ 1940 РОКУ
Ввечері, у останній день п’ятиденки, коли вже зовсім стемніло, в шибку кабінету хтось легенько постукав.
— Чёрт забери этого часового! — пробурмотів Скворцов, рвучко стрибаючи за шафу та вихопивши пістолета, — морду набью!
У вікно знов постукали. Скворцов зрозумів: якби хтось бажав його пристрелити, то навряд чи стукав би, скоріш засадив би з гвинтівки чи жбурнув гранату.
— Что нужно? — запитав він, обережно виглядаючи з-за шафи, але одразу ж вилаяв себе.
Той, хто стукав, не буде кричати на всю вулицю, щоб Скворцов почув крізь зачинене вікно. Сплюнув, бо мав таки підійти до вікна, хоч це й було небезпечно. Тримаючи напоготові пістолета, повільно, у будь який час готовий пустити його в дію, вийшов із-за шафи та прочинив шибку. Той, хто стояв на вулиці, зробив крок назад, у темряву плетива гілок бузкового куща, ховаючи обличчя від світла.