— Вважаю, що ні. Тут у них є де перебитися: батьки та інші родичі… Ні, Мазур не такий! Він обов’язково спробує повернути добро! По властях стане ходити, заяви писати… При Польщі так вже було…
— Ну, ну… Пусть попробует, это ему не при пшеках… Ладно, договорились. Послезавтра в десять!
Наступного дня, ранком, до повітвиконкому прийшло з двадцять бійців з роти НКВС під командою командира роти старшого лейтенанта Коваля. Ще вдосвіта по інших селах повіту, де були передбачені такі ж націоналізації, були відряджені бійці під командою де сержантів, де лейтенантів. Лейтенант, привітавшись із Смикалюком, заклично кивнув головою:
— Ну, так что, пойдем? Холодно, чёрт возьми…
У Кулинцях мали націоналізувати майно шістьох торгашів. Водночас до кожного з них пішли по троє бійців та представник повітвиконкому. Сам Смикалюк завітав до найбагатшого торгівця Моргуса Шворнаха. Шворнах торгував продуктами, тканинами та взуттям, мав великий двоповерховий будинок і два склепи. До нього пішли з чотирма бійцями на чолі зі старшим лейтенантом. Обидва склепи, які ще були зачинені, бійці узяли під варту. Сам Смикалюк, лейтенант та один із бійців пішли до садиби Шворнаха. Хвіртка була зачинена, за парканом загавкав собака. Не чекаючи, поки господар відчинить хвіртку, Коваль засадив по ній ногою, взутою у хромовий, з великою товстою підковою на підборі, чобіт. Дзенькнула клямка, відлетіла та пірнула у сніг, наче злякалась такого брутального поводження. Собака, величезний, з жовтими страшними очима, стояв дибки на довгому ланцюгу, перегородивши шлях до господи, і вже не гавкав, а хрипів напівзадушений міцним ошийником, показуючи величезні ікла. Чи то ошийник не витримав, чи ланцюг, тільки собака раптово отримав волю, застиг на мить, спантеличений, наче не вірячи сам собі, а потім стрибнув прямо на лейтенанта, що стояв найближче до нього. Поки той кинув руку на кобуру щоб витягти вірний ТТ, собака вже вдарив його усією вагою у груди та збив із ніг. Смикалюк притиснувся до хвіртки, а боєць не розгубився та вперіщив собаку, наче дрюком, гвинтівкою, бо часу смикнути затвор не було, загриз би той вовкодав командира. Собака на мить відлетів і кинувся на бійця, за що й поплатився життям: Коваль встиг вихопити пістолет і впритул двічі пальнув у собацюру, той навіть не заскавчав. Все це сталося так блискавично, що господар обійстя, гладкий і чорнявий Моргус Шворнах, навіть на ґанок вийти не встиг і з’явився перед очима голови повітвиконкому лише тоді, коли лейтенант вже підводився на ноги.
— Ну, сволочь! — з погрозою сказав Коваль невідомо на чию адресу, вільною рукою обтрушуючи від землі та снігу синє галіфе, в іншій все ще тримаючи пістолет: а хто його знає, може, у цього жида ще десь якийсь собака захований?
— Що? Що сталося? Оресте… — розгублено запитав Шворнах і, побачивши мертвого собаку, враз почервонів від люті, — собаку навіщо? Хто вам дав право? Вилупки…
— Який я тобі Орест? — Смикалюк відліпився від хвіртки і зробив крок уперед.
— Ах ты, блядь!.. — Коваль одним рухом дострибнув до господаря і зацідив йому в обличчя кулаком, у якому був затиснутий пістолет.
Моргус злетів з ґанку й розтягнувся на землі. Боєць клацнув затвором, заганяючи патрон у патронник. З дверей вискочила Моргусова жінка, охопила все одним поглядом, мертвого собаку, чоловіка, який лежав на землі, військових, Смикалюка та зарепетувала:
— Ой, вей!.. Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вбивають!!.
Але крик її був не відчайдушний, не впевнений, наче жінка відчула: кричи, не кричи, нічого змінити вже не можна, все це буде без толку, бо прийшла біда, велика неминуча біда.
— Заткнись! — рявкнув на неї лейтенант, — убирайтесь отсюда!..
— Як це? — не зрозумів Шворнах, сідаючи на землю та трусячи головою, намагаючись припинити дзвін у вухах, — куди забиратися?
— Під три чорти! — пояснив Смикалюк, — це мене не стосується, куди ти зі своїм виводком будеш забиратися. Усе це, — він зробив округлий жест рукою, — віднині належить державі, твої склепи теж.
Коваль рішуче відсторонив Шворнахову дружину і, все ще тримаючи пістолет у руці, зайшов до хати. На шум до коридору вискочили обидва Шворнахові сини, років по сімнадцять-вісімнадцять, міцні широкоплечі парубки. Жінка ззаду плигнула лейтенантові на плечі:
— Не пущу!!! — загорлала зі всієї сили, — щоб ви усі повиздихали!
Коваль, не обертаючись, струснув плечима, жінка відлетіла, вдарилася об стінку та поволі сповзла на підлогу.
— Мамо!? — скрикнули сини і собі кинулися на лейтенанта.
Зав’язалася коротка бійка. Лейтенант з усієї сили рукою зі затиснутим пістолетом в’їхав одному з хлопців по пиці, і той непритомним впав на підлогу. Іншого огрів прикладом гвинтівки боєць.