— Це свавілля! — знов зарепетував Шворнах, який вже прийшов до тями та вбіг у коридор, — я буду скаржитися у Тернопіль!
— Ось тобі рішення повітвиконкому! — сунув йому під ніс папірця Смикалюк, — можеш скаржитися, я не заперечую. Досить тобі з людей кров пити, пішов геть звідси!
Шворнах рукою, що тряслась наче у лихоманці, взяв папірця і намагався його прочитати, але очі вихоплювали з тексту лише окремі слова:
— Моргус Шворнах… Склепи… Націоналізувати… Із синами та жінкою… — в очах його потемніло, і він гепнувся на підлогу.
Для обшуку в якості понятих запросили сусідів. Смикалюк у обшуку участі не брав, цим займалися бійці з роти Коваля. Ходили по кімнатах, заглядаючи усюди, де тільки можна було, але ані золота, ні грошей не знайшли, не враховуючи пари обручок та ланцюжка, прикраси господині. Гроші, власне кажучи, були й не потрібні. Злоті перетворилися на непотрібні папірці, а радянських грошей назбирати ніхто ще не встиг. Більш за все шукали золото. Обшукали все, навіть земляну підлогу в льосі поштрикали багнетами — усе марно.
Коваль приступив до Шворнаха:
— Где золото?
— Яке золото? Ви що, пане офіцере, жартуєте? Яке золото може бути у бідного єврея?
— Это ты то бедный?
— А що? Ви хочете сказати, що я зараз багатий? Немає нічого, усе в товарі, а товар ви забрали, щоб вас… вам…
Шворнаха із родиною викинули на вулицю, біля його господарства залишили охорону — одного бійця із роти. Незадоволені поверталися до повітвиконкому. Коваль та Смикалюк зайшли до кімнати голови, а боєць залишився надворі.
— Дідько його забирай, того Шворнаха, є в нього золото, не може не бути! Погано шукали…
Коваль пройшовся по невеличкій кімнаті, глянув у вікно, посміхнувся, розчахнув кватирку та гукнув:
— Смирнов! Иди сюда!
У кімнату зайшов боєць та почав рапортувати:
— Товарищ…
— Отставить! Выворачивай карманы на стол! Выворачивай карманы, говорю! — і бачачи, що боєць стоїть нерухомо, підійшов до нього та сам заліз у кишеню, — ах ты, паскудник! На что позарился? — і кинув на стіл золоті сережки та каблучку, — сволочь… Неделю сортир мыть! Нет, две недели! Золотарь… Вон на улицу, воняешь тут… А это, — Коваль підсунув золоті дрібнички до Смикалюка, — оприходуй, как положено! Вот же падаль! Хоть бы воровал по крупному, засранец…
До повітвиконкому почали поволі сходитися інші активісти, які брали участь у націоналізації. У всіх були різні враження від дійства, у якому вони брали участь упродовж дня. Хтось розказував про це із захопленням, явно задоволений своєю владою та правом вирішувати чужі долі, інші зі зловтіхою, хтось з острахом, бо наслухались прокльонів та погроз. Зносили та вивалювали на стіл золото: монети, браслети та обручки, ланцюжки, знайшовся, навіть, невеличкий золотий зливок із царським двоголовим орлом. Набагато пізніше, ближче до ночі, почали повертатися ті, хто описував товар у крамницях. Поки усе перерахуєш та перепишеш! Біля усіх склепів на ніч була виставлена охорона, назавтра з ранку повинні були приїхати з Тернополя, щоб приймати у державну власність усе це добро.
Кулинецький повітовий Лось таки добре попорпався в оточенні Ворона. Про Костю Мазура випитали у дівчат, подружок нареченої Ковалишина, хлопці з п’ятірки заарештованого. Костя теж був у організації, мав псевдо Летун, але про зв’язкову взнав випадково, підслухавши розмову старшого п’ятірки із Вороном. Це Лось вирахував сам, зіставляючи дані, які добули хлопці. Треба було лише взнати, де був Костя Мазур у той час, коли старший п’ятірки ставив завдання Ворону. З’ясувалося, що Ворон отримав завдання біля склепу, що належав Мазурам, а сам Костя у той час був саме там, приймав товар. Отже, дуже просто міг підслухати, про що йдеться у розмові між двома хлопцями. Повітовий не став радитися ані з Паном Коцьким, ані з Зубом. Про що мова? Мазур зрадив, порушив присягу, і його має бути покарано так, щоб інші надалі тричі подумали: давати присягу чи не зв’язувати свою долю з такою небезпечною справою, як боротьба за волю. Лось доручив виконати присуд хлопцям з п’ятірки Летуна. Це вирішили зробити вночі, але вдень почалася націоналізація, і родину Мазурів вигнали зі своєї хати, увесь план було зведено нанівець. Дуже швидко придумали новий. Костянтину, який іще не підозрював, що його підла участь в арешті Ворона відома, треба було передати наказ старшого п’ятірки прийти пізно увечері до свого колишнього обійстя, наче, щоб порадитися, як можна дошкулити клятим советам і завадити використання мазурівського майна. Тут справа загальмувалася: адже якщо хтось побачить, хто саме викликає на розмову Костю, чи він сам випадково скаже, хто до нього приходив, то такий гонець буде першим підозрюваним. Його неминуче заарештують. Треба було направити до Мазура когось незнайомого. Але кого? І тут Лось згадав зв’язкову зі Стасова Марусину. У Кулинцях її не знають, вона мало не потрапила в пазурі енкаведистам саме із-за цього закоханого дурня. Незважаючи на те, що насувалася ніч, до Стасова був відправлений молодий хлопак, щоб терміново викликати дівчину.