Марія саме помилася на ніч. Минуло лише з півгодини, як із хати пішли свати. Дарма, що свято було зіпсоване приходом незваних гостей, на душі було тривожно і радісно: життя її мало зробити крутий зигзаг, і відтепер усе повинно змінитися. Геть усе, навіть прізвище. І буде вона незабаром не Марійкою Грицай, а Марійкою Когут. Дівчина кілька разів прошепотіла своє нове прізвище:
— Марія Когут… Марія Когут… Марія…
Але тут хтось постукав у шибку.
— Це що таке? — незадоволено промовила мати.
Батько із гостями добряче хильнув, приліг та й міцно заснув на Марійчиному ліжку, тому вона, щоб не турбувати його, лягла на канапу в кімнаті, де звичайно спали батьки.
— Марійко, ти ж засватана, хто це до тебе по ночах у шибки стукає? Я зараз цьому стукуну!..
Стук почув собака і, наче відчуваючи свою провину, що проґавив чужого, зайшовся злим гавканням. Марійку наче хтось штовхнув десь під серце: по справі. Це до неї по справі!
— Мамо, я зараз… Це, мабуть, до мене!
— Марійко! Ти ж майже заміжня! Доню… Май сором!
— Мамо, це по справі, — не знайшла що сказати дівчина, вихором знялася з ліжка, накинула на плечі кожушка, сунула ноги у валянки та вискочила на ґанок:
— Хто тут?
— Марусино…
Її псевдо було паролем. Якщо її покликали цим ім’ям, це означало: людина своя, її треба вислухати й зробити те, що вона вимагає.
— Дівчино, терміново збирайся, треба пройтися до Кулинців та зробити одну невеличку справу.
— Куди? Зараз? Проти ночі? Я не можу… Мене сьогодні сватали, а я вночі кудись…
— Марусино, пам’ятай присягу! Треба, розумієш? Пам’ятаєш, як тебе у церкві ледь енкаведисти не схопили? Так ось, ми знайшли зрадника. Він здав Ворона лише для того, щоб завадити його весіллю, бо сам кохав дівчину, на якій той мав одружитися. І тебе здав, і якби не винахідливість Ворона, сватали б тебе зараз енкаведисти, зрозуміла? Ми того зрадника маємо покарати так, щоб іншим не кортіло порушувати присягу. Для цього потребуємо твоєї допомоги. То ти допоможеш? Пам’ятай, Ворон зараз у буцегарні через того зрадника!
Марійка пригадала, як їй було страшно в церкві, як бігла додому з Кулинців, як плакала на плечі у свого Василя у той день…
— Допоможу. Почекай, я зараз вдягнуся…
— Хто там, доню? — запитала мати, коли та повернулася до кімнати й тихенько зачинила за собою двері.
— Мамо, я маю хутенько збігати по справі…
— Куди? Глупа ніч надворі! Доню, годину тому свати пішли з дому… Що ти робиш?!..
— Мамо, то по справі, — твердо відповіла Марія, і почала вдягатися, навпомацки знаходячи свої речі, — я намагатимуся не затримуватися. Мамо, не думайте нічого поганого.
Мороз пощипував у носі, сніг рипів так само, як і того пам’ятного дня, коли вона йшла зі «штафеткою» у Кулинці. По дорозі гінець розповів, що знав про зраду Кості Мазура. На місце дійшли за годину з чвертю. Хлопець, так і не назвавши свого імені, залишив її у темряві біля копиці сіна, а сам кудись побіг, звелівши трохи почекати. Стояти справді довелося недовго.
Скворцов вже ліг, за день втомився, ноги гуділи й були важкими, наче до них хтось причепив величезні гирі. Ліг і одразу підхопився. Як же він про це не подбав!
«Пустят петуха! Запросто! Если не мне, то никому!.. Я и сам бы в такой ситуации свой дом спалил, честное слово! Вот дурак…»
Він миттю вдягся, швиденько намотав онучі, вколотив ноги у чоботи, накинув шинель, і вибіг на мороз. Ой, і не хотілося ж знову йти та хапати дрижаків, а що робити?
— Попалят, честное слово попалят… — шепотів він по дорозі.
За десять хвилин один із взводів роти НКВС було піднято по тривозі. Бійців вишикували та поставили бойову задачу: посилити охорону націоналізованих склепів та хат.
— Смотрите! — раптом крикнув хтось із бійців, вказуючи за спину Скворцова. Той різко обернувся: за деревами слабко розгорялася заграва.
— Чёрт! Опоздали! Рота, по назначенным объектам бегом марш! — скомандував Коваль.