Бійці кинулися у всі боки. Назустріч їм біг Смикалюк, за котрим Скворцов послав посильного одразу, як тільки прийшов до роти.
— Що? — кричав той, — що сталося?
Скворцов мовчки тицьнув пальцем на заграву, яка мало- помалу збільшувалася. Смикалюк вдарив руками в боки:
— Мерзотники! Які мерзотники!
— Дом Мазуров в той стороне? — запитав Скворцов.
— В тій… — проказав Смикалюк, — а що?
— Хочеш поспорим, что горит именно их дом! Чёрт, там же один часовой!.. Как бы его не того… Побежали!
Вони побігли навпростець, городами, грузнучи у снігових кучугурах, лякаючи собак, причому Скворцов раз по раз матюкався, згадуючи то чиюсь матір, то тітку, то невідомо яких родичів, а Смикалюк Матку Боску і ще когось, Скворцов не чув кого саме. Вони вибігли на вулицю, за рогом вже було видно пожежу. Тут на них натрапила якась дівка.
— Стой! — гукнув Скворцов, — ти кто?
— Я по допомогу… Пожежа… Там пожежа, і хтось лежить! Начебто забитий… Я так перелякалась… І по допомогу!
Дівчина дивилася на Скворцова переляканими очима, а той вже рвонувся уперед. Вартовий! Саме його, мабуть, вбито!
Марійка зробила усе так, як їй і наказали. Хвіртка потрібної хати була незамкнена, рипнула, коли її відчинили. З буди мляво гавкнув ледачий собака.
— Тихо… — звеліла йому дівчина, і той пововтузився у буді й затих.
Вона постукала в шибку, як її навчили: двічі, а потім, за мить, ще двічі. За хвилину відчинилися двері та почувся хрипкий зі сну чоловічий голос:
— Хто тут?
— А хай Кость вийде.
— Це що ж? Зовсім вже сорому дівка не має! Глупа ніч надворі, а ти по хлопцях вештаєшся… Хвойда!
— Я по справі! — твердо відповіла Марійка, і хоча дуже розлютилася, але промовчала. Ще чого! Її, Марійку, Василеву наречену, хвойдою обізвали, але що робити?! Найперше за все — справа!
— Зараз… — пробурмотіли в дверях.
Нарешті вийшов Кость, глянув незадоволено на дівчину, висякався та запитав:
— Чого припхалася?
— Летуне, на тебе чекають, треба порадитися.
— Про що?
— Не знаю, то не моя справа. Збирайся швидше, я відведу.
— А ти хто така? Я тебе досі не бачив…
— Хай тебе не обходить. Збирайся…
— Ну, добре… Зачекай.
Марійка привела Летуна до хати, з якої ранком його разом із родиною випхали на вулицю кляті совєти. На городі, під темними кущами, на Костю чекали четверо хлопців, у яких він впізнав членів своєї пятірки, трохи далі стояв ще хтось, але хто саме видно не було.
— Летуне, як ти вважаєш, справедливо то буде, якщо совєти користуватимуться майном твоєї родини? Тим, що будували твій дід, прадід, батько та й ти сам? А може, півня підпустити?
Той з радістю пристав на таку пропозицію. Нічого він не бажав зараз із такою силою, як «віддячити» новій владі. Придивившись до того, хто стояв окремо, він упізнав Івана, завідувача Кулинецькою поштою.
— Костю, — раптово запитав його той із темряви, — навіщо ти здав енкаведистам Олеся?
Від несподіванки хлопець здригнувся, бо не очікував такого запитання, адже пройшло вже понад три тижні з тієї клятої ночі. Наче все було тихо, і він вже трохи заспокоївся, тільки довго не засинав: на душі було паскудно.
Наче розум у нього затьмарився тоді… Може, йому це наснилося у жахливому сні? Може, цього взагалі не було, примарилося… Боже, що він зараз не віддав би, щоб повернути ту мить та все зробити інакше! А Христя, яку він так кохав, ради якої зганьбив своє ім’я навіки, наче щось відчула і взагалі припинила розмовляти з ним, тільки дивилася з ненавистю, а очі в неї так горять, так палають, що можна цигарки припалювати… Нічого у нього не вийшло, тільки став зрадником, негідником… Він відчув, що зараз має статися, але раптово в ньому прокинулося таке бажання жити! Жити, дихати, бачити світ, знати, що десь поруч живе Христя, хай з іншим, але поруч! Живе! Ходить влітку по траві босоніж… Він навіть побачив краплини роси на травинках, по яких легко, майже невагомо, йде вона… У вишитій сорочці, гладенько зачесана і всміхнена… Посмішка… Вона посміхається, але не йому.
«Кому? Олесь! Он де він стоїть! За деревом…» — і не розуміючи, що робить, чи все це привиділося йому, чи відбувається насправді, він рвонувся до Олеся. Йому потрібно було сказати, що не винен! Слово честі, не винен!
— Ах ти, гад… — і Костя відчув, як по його животі заструменіло щось тепле, а на губах зненацька посолоніло, з краєчка губ потекла цівкою кров, чорна вночі. Він ще стояв із заплющеними очима, невідомо за що тримаючись, а кожен з п’ятірки підходив та бив його ножем, а вуйко Іван, головний поштар у Кулинцях, стояв поруч і мовчав, здригаючись від кожного удару, наче то били його самого. Нарешті Костя заточився, у нього підігнулися ноги, і він впав у сніг, який почав чорніти біля грудей, і чорнота ця розповзалася все більше й більше.