— Відлітався Летун… Ходімо, — хрипко сказав Лось, — треба довести справу до кінця.
Вартового, який сховався від морозу, притулившись до стосу дров, задушили, закинувши зі спини на шию мотузку, а ще за десять хвилин будинок Мазурів запалав, підпалений із чотирьох боків.
За вікном вагона потихеньку згасав день. Давно десь позаду залишився Тернопіль, у вікні темними тінями миготіли дерева та стовпи. Петро Миколайович ще разок приклався до стаканчика, просто Марія теж зробила вигляд, що ковтнула трохи коньяку. На якийсь час у купе запанувала тиша.
— Ви ж не з Тернополя? — неочікувано запитала просто Марія.
— Почему вы так решили?
— Ну… Взагалі… У Тернополі російською майже не розмовляють.
— Маєте рацію, — на досить пристойній українській відповів Петро Миколайович, — але ви помилилися. Зараз я дійсно не мешкаю у Тернополі, але прожив на Тернопільщині… Скільки ж я прожив тут? Здається, років з дванадцять. Ще з довоєнних часів, але знаєте… Російська моя рідна, тому віддаю перевагу саме їй. А що, це вас турбує? Вам неприємно? — він посміхнувся, — чи ви мене не розумієте?
Просто Марія заплющила очі, зробила щелепою рух, наче щось жувала, і твердо промовила:
— Так, мені це не подобається. Як на мене, то це чужинська мова.
— Да? — вражений такою відвертістю, Петро Миколайович знов почав розмовляти російською, — то єсть я, проживший на этой земле чуть ли не шестьдесят лет, чужинець?
— А я звідки знаю? Я казала не про вас, а про мову, а мова ця — чужинська. Наш народ на ній не розмовляє.
— Но я тоже народ!
— То вивчіть його мову!
— Но она не может стать моей родной! Язык, как и родителей, не выбирают!
— Тоді можна поїхати у країну, де усі розмовляють вашою рідною мовою.
— Теоретически да, а практически… Кому мы, старики, нужны? Да и зачем?
Невідомо від чого, але бабуся важко зітхнула, мабуть, згадала щось, і сказала тоном, у якому, крім непримиренності, почулося навіть скрите співчуття:
— Тоді вам не поталанило у житті… Маєте розмовляти на нерідній мові, як на рідній.
— Зачем? — ще раз спитав Петро Миколайович, — разве вы меня не понимаете?
— У своїй країні я не бажаю чути чужинську мову!
— Но вы же не возражаете против английского языка! Вон сколько рекламы на английском!
— Англійці проти нас не воювали!
У купе знов запанувала тиша. Петро Миколайович мовчки дивився у вікно, супутниця відкинулася на спинку сидіння та заплющила очі. На якусь мить, мабуть після краплини коньяку, задрімала, зробила необережний рух хворою ногою і здригнулася від болю. Вона навіть простогнала, правда, ледь чутно, але достатньо, щоб супутник її почув.
— Вам плохо?
— Нічого, вже минулося… Так… Зачепила хвору ногу.
Петро Миколайович знов втупився у вікно, але то вже було зовсім інше мовчання. Якщо до цього вони почували себе ніяково, то після того, як хвороба пані Марії нагадала про вік обох, атмосфера у купе стала трохи іншою.
— А что с ногой? — запитав він, — что-нибудь серьезное?
— Так… Відгомін важкої молодості.
— Да-да, — погодився Петро Миколайович, — оно всегда так! Чем больше расходуешь себя в молодости, тем меньше сил остаётся на старость. В пригороде Киева, в Ирпене, есть очень приличный военный госпиталь. Начальник центра нетрадиционных методов лечения, полковник Варламов, мой старый знакомый. Не скажу, что там делают чудеса, я в это просто не верю, но лечат и вправду хорошо. Могу посодействовать. Судя по возрасту, простите уж, пожалуйста, что затронул столь деликатный для каждой женщины вопрос, вы участница войны?
— Це з якого боку глянути. Для когось — так, а для когось — ні.
— Это как? A-а… Участница УПА?
— І пишаюся цим.
У купе знов запанувала тиша, яка порушувалася лише перестукуванням вагонних коліс.
— Может такое быть, — порушив тишу Петро Миколайович, — что именно я гонялся когда-то за вами.