Скворцов був лютий. Такий лютий, що плюнь зараз на нього — зашипів би, наче гаряча праска. Ще б пак! Вбито вартового, вбито Костю Мазура, того самого, якого він шукав і майже знайшов. Ті кляті націоналюги випередили його лише на одну ніч. Навіщо він послухав Смикалюка? І взагалі, щось цей Орест викликає у нього все більше й більше підозр. І правда! Хто знав, що держбезпека полює на зв’язкову? Саме на дівчину, бо Скворцов вже не мав сумнівів, що та дівка, якій під час служби у церкві стало зле, і є та зв’язкова. Як не шукали, знайти її потім у Кулинцях не вдалося. З місцевих знав про це полювання лише Смикалюк, і справа була провалена. Хто знав, що Скворцов шукає молодика, який здав Ковалишина? Знов таки Смикалюк! І ось на тобі: Костя Мазур вбитий, обійстя спалено. Тоді, у гарячці ночі, після зустрічі з дівчиною, він пробіг у бік заграви кроків з п’ятдесят, а потім застиг, наче вкопаний. Знов дівка! Там, у церкві, на дівчині була хустка у зелену клітину, на цій теж наче у клітину, тільки вночі не розгледів, якого та хустка кольору. Він матюкнувся, круто повернувся і побіг назад.
— Що сталося? — вигукнув спантеличений Смикалюк.
Скворцов нічого не відповів, а лише додав ходу. Дівчина зникла, наче провалилася скрізь землю.
— Мать её… — вилаявся Скворцов, знов повернувся та побіг в сторону заграви.
Нічого не розуміючи, Смикалюк бігав за ним, наче на мотузці.
Зараз, сидячи у себе в кабінеті, Скворцов ретельно аналізував події сьогоднішньої ночі. У церкві дівка і тут, на пожежі, знову дівка. На жаль, уночі він не розгледів її обличчя, але запам’ятав, якого вона зросту, приблизно визначив вік: років вісімнадцять-двадцять, запам’ятав голос. Хоча голос можна й змінити. І ще: не місцева! Смикалюк точно би її впізнав, чи вона Смикалюка! Запитати б його, може, він хоч щось запам’ятав, але ні! На цей раз він нічого йому розповідати не буде! І це ще не все! Брат Мазура розповів, що Костю покликала надвір якась дівка. Бачити він її не бачив, лише чув голос, але навряд чи впізнає, бо був зі сну та злий, бо весь вдень важко працював, а тут якась дурепа сон перебила. Отже, знову дівка! І знову її в обличчя ніхто не бачив! Примара вона, чи що?
По обіді Скворцов отримав з Тернополя таємну пошту. Розрізав нитку, якою був прошитий конверт та дістав аркуш паперу. Те, що він прочитав, його приголомшило: у листі наказувалось встановити таємний нагляд за Смикалюком з огляду на його протипартійну позицію на засіданні облвиконкому у грудні минулого року.
— Чёрт бы их побрал! Где ж это письмо ходило целый месяц?
Він глянув на дату листа, тут усе було в порядку, отже лист був відправлений із Тернополя лише дві доби тому. Але більше ніж місяць він не мав надзвичайно для нього важливої інформації!
— Ну, я им… — невідому кому погрозив кулаком.
— Товариш старший лейтенант! ЧП! — у дверях стояв Гребінкін.
Скворцов незадоволено відірвав погляд від листа:
— Что ещё?
— В Стасове почту бомбанули!
На столі пронизливо задзвонив телефон. У слухавці почувся голос капітана Шиманського:
— Пётр Николаевич? В Стасове взяли почту. С трупом. Выезжаем через пять минут.
— Понял, Наум Лазаревич! Я Гребёнкина возьму? Понял, одеваюсь. Гребёнкин, едешь со мной!
— Есть, товарищ лейтенант!
По бруківці не помчиш, колеса можуть відлетіти. Притискаючись до узбіччя, їхали так швидко, як могли. Позаду полуторка з тентом, де у кузові мерзло з двадцять бійців роти Коваля.
«Дідько їх знає, тих бандерівців! Ще влаштують засідку десь на дорозі,» — подумав Скворцов і наче наврочив. Коли машини вже під’їжджали до села, зі сутінкового лісу, на повороті, де дерева підступали до шляху ледь не впритул, дзвінко ляснуло кілька пострілів. В «емці» розсипалося на друзки бокове віконце, але, дякувати Богові, нікого не зачепило. З «полуторки» сипонули бійці та відкрили вогонь у відповідь. Але куди стріляти? За яким деревом заховалися бандити, у сутінках ніхто не побачив, тому випустивши навмання з десяток куль, стрілянину припинили. Обережно зайшли в ліс, але темрява завадила розшукам.
— Поїхали! — роздратовано сплюнув на сніг Шиманський.