Отримавши квартиру Петро Скворцов вирішив, що настав час покінчити з парубкуванням. Він давно вже запримітив одну телеграфістку з управління, невисокого зросту, тугеньку, наче огірочок, із волоссям кольору соломи, променистими очима й симпатичним московським «аканням».
— Наташенька, — якось жартівливо сказав він при випадковій зустрічі у коридорі, — не хотите ли пройтиться, там, где мельница вертится, электричество горит, радиола говорит?
У відповідь Наталя засміялася і неочікувано для Скворцова погодилася. їх перше побачення відбулося у центрі міста. Скворцов розжився двома квитками в кінотеатр. Вони дивилися «Винищувачі», з Марком Бернесом у головній ролі, а Наталя, коли Бернес заспівав «Любимый город может спать спокойно…», ніжно притулилася до Петра, від чого у того перехопило подих.
Після трьох побачень Скворцов із військовим напором запропонував дівчині руку та серце. Спочатку вона навіть образилася: може, хлопець вважає її легковажною? Хіба можна ось так, за кілька побачень, вирішувати таке важливе питання? Заміж!.. Та вона ж його майже не знає! Але Петро їй подобався, правди ніде діти. А той, чекаючи на відповідь, дивився на неї спокійним поглядом і лише по тому, як він раптовим нервовим жестом поправив зачіску, вона зрозуміла, що він страшенно хвилюється. І погодилася. У квітні сорок першого відіграли скромне весілля. Життя тривало.
Для роботи в розвідці Любко не підходив — так визначив для себе Пан Коцький. Хлопець йому подобався, але за характером він був чистої води бойовик: думав швидко, робив ще швидше, але проаналізувати факти, узагальнити інформацію, виділити найголовніше — це було не для нього. Поміркувавши, пічник відправив його до Тернополя. На питання голови сільради де подівся син, батько лише знизав плечима:
— Поїхав десь у Тернопіль… Має бажання спробувати себе в місті… А як там буде, хто його зна… Не вийде пуття, то повернеться.
— Дивись… Надто моторний він у тебе! Щоб у халепу не вскочив! До речі, ти ж його не виписав, га? А в Тернополі він де приписався?
— У Тернополі він мешкає у жінчиних родичів, а заяву на виписку я подам. Ми закони поважаємо…
У місті Любко, не без допомоги місцевої організації ОУН, влаштувався кур’єром у якусь контору. Це вдалося не без складнощів, але було дуже вже потрібно отримати цю посаду. Кур’єрська робота давала змогу ходити по всьому місту, розносячи пошту як контори, так і місцевої організації ОУН. Після травневих подій, коли смерть вперше так близько заглянула в його молоді очі, він став трохи розсудливішим. У всякому разі згадував випадок, коли наговорив грубощів старшому лейтенантові НКВС з посмішкою над самим собою:
— От дурень був… Пропав би ні за цапову душу!
Псевдо «Вовк» за ним залишилося, змінювати його він не бажав принципово, в пам’ять про свого першого командира, що загинув у тому страшному травні. Вовк не збирався складати зброю.