— Ну, что?
— Да вон… — кивнув у бік пенька Самсонов, — тут рядом снаряд разорвался, так я испугался: не дай Бог сдетонирует! Как тогда бронепоезд отступать будет?
— Ну, ты даёшь… А брать в руки взрывчатку не испугался?
— Да страшновато, а что делать?
— Ладно… Может…
Мосиков не закінчив фразу, почувся шум бронепоїзда, що стрімко наближався.
— Черт!.. Наши!
Вони обидва стрімголов кинулися до залізничної колії. Над бронепоїздом висіло кілька літаків, наче чогось чекаючи, аж один клюнув носом та кинувся донизу, наче шуліка на здобич. І колеса його були наче виставлені вперед кігтисті лапи. Від літака відірвалися кілька чорних краплин і з завиванням понеслись до землі.
— Ложись, мать твою! Сейчас звезданёт!!! — прогорлав Мосіков, та гепнувся, де був, на землю. Самсонов на мить забарився і вибухова хвиля змахнула його та кинула у зарослі малини. Заклало вуха та смородом згорілої вибухівки забило дихання. Мосіков струсив землю із волосся, навпомацки знайшов пілотку та натягнув її на вуха.
— Самсон, ты живой? Эй!..
— Ох, мать его… — простогнав Самсонов, рачки вилазячи з малини.
— Тебя что, ранило? — перелякано запитав Мосіков.
— Да вроде бы нет… Бочиной приложился… Бок болит…
— У тебя вся морда в крови! Ё-моё… Чё с мордой-то?
— Да ничего вроде, жгёт только… Ой, ё!.. — Самсонов глянув на криваву долоню, — это я, верно, о малину поцарапался…
— Ох, и рожа у тебя… Во всю голову раненый! Ха-ха!.. — нервово реготнув Мосіков, — а наши-то тю-тю! Уехали!
— Идём, догоним! Пока медсанбат будет грузиться…
Мосіков кинув погляд на залізничну колію, де лежали тіла двох вбитих диверсантів. Потягом їх пошматувало, і взагалі було незрозуміло, що ж там на рейках зараз лежить: чи людські тіла, чи труп якогось звіра.
— Тьфу ты… — невідомо чому сплюнув Мосіков.
Самсонов підійшов до пенька та сунув за пазуху брикет вибухівки.
— А это зачем? — запитав Мосіков.
— В хозяйстве всё пригодится. Опять же доказательство, что мы диверсантов шлёпнули…
Вони заквапилися уздовж залізничної колії. Там, попереду, куди вони так поспішали, гриміли вибухи — літаки продовжували полювання за бронепоїздом. Таку громилу не сховаєш, зверху все видно. Коли червоноармійці вибігли на узлісся, то побачили жахливу картину. Вокзал, вантажний склад, у якому розташувався госпіталь, були розбомблені вщент. Бронепоїзд, намагаючись втекти від літаків, відстрілюючись з кулеметів та зеніток, набирав швидкість і догнати його не було ніякої надії.
— Мать твою… — лайнувся Мосіков, — а мы?
І вони побігли до вокзалу. Все, що могло тут горіти, горіло. Горів провалений дах, вікна, у яких першим же вибухом повибивало шибки, підлога… Завалені стіни складу поховали під собою усіх.
— Эй, славяне! Есть кто живой? — Мосіков спробував підійти ближче, але полум’я палахкотіло занадто сильно. Довгі язики видувало у вікна, і вони обпікали здалеку нестерпним жаром. Догори здіймався майже прозорий дим: літо було спекотне, усе висохло і горіло легко та швидко.
— Да какой тут к чёрту живой!.. — махнув рукою Самсонов, — тут давно всё поджарилось, как в печи…
— Нет, ты… — закінчити свою думку Мосіков не встиг, почувся тріск мотоцикла.
— Бля… Немцы!
Вони кинулися бігти навмання, намагаючись як можна швидше дістатися до першої хати, щоб там заховатися чи втекти городами. Коли попереду на землі здійнялися маленькі фонтанчики, то бійці одразу й не здогадалися, що то німці стріляють по них. Наступна черга була спрямована трохи вище і зрізала кілька гілок бузку, але було вже пізно: втікачі забігли до якогось двору та заховалися за хату. Нетовстий саман, з якого були зроблені стіни, кулі прошили наскрізь, і з хати вибіг переляканий господар.
— Ви хто?.. Ви що?.. Геть звідси! Мені дітей постріляють! Геть!!!
— Спрятаться… Отец, помоги спрятаться!..
— Геть! Вовкулаки… Сюди! Сюди!! Панове німці! Сюди!!! — загорлав господар з ґанку.
— Ах ты ж гад… — пробурмотів Мосіков, — какой же гад!
Він почав рвати з плеча гвинтівку, а Самсонов тягнув його за гімнастерку:
— Да ну его… Потом сочтёмся! Бежим!!!
Мосіков плюнув спересердя, і вони з усіх сил побігли до лісу, що бовванів за околицею. Ховаючись то за хатами, то за стодолами, то за поодинокими деревами, благополучно добігли до узлісся. Спершись на дерева відхекувалися, витираючи рясний піт, хвилин п’ять.
— Ушли… Но какой гад, а? Пристрелю, собаку! Дождёмся вечера, хату спалю… — нарешті, трохи віддихавшись, пробурмотів Мосіков.