— Капітан Скворцов! К начальнику!
Капітан жбурнув у багаття стос паперів, які щойно виніс із власного кабінету, струснув руки та пішов до начальника управління. Капітан державної безпеки Олександр Анатолійович Вадіс керував управлінням з першого дня його утворення, знав усе і всіх достеменно. Викликаючи Скворцова, він був певен, що той виконає наказ. А доручення було важке, і капітан сумнівався, що його зможе виконати перший ліпший співробітник управління.
— Скворцов, есть пыльная работёнка. У нас в тюрьме обретается почти тисяча человек. Надо перешерстить все дела. Предателей, националистов, диверсантов отдельно и…
— Ого… Товарищ капитан госбезопасности, тут же работы на целую неделю!
— Какую еще неделю? Может, за сутки тут немцы уже будут! — ревонув начальник управління, бачачи, що той вагається, зробив невеличку паузу і додав, — словом, к стенке их всех…
— Кого? — не зрозумів Скворцов.
— Кого… Кого… — забарабанив пальцями по столу Вадіс, — предателей, диверсантов, националистов…
— Что, всех?!
— А куда их девать? Что, в город выпустить? Выполняй, капитан, выполняй… Это приказ сверху, да и без приказа понятно, что выпускать эту сволочь нельзя…
Спохмурнілий Скворцов вийшов у приймальню. Секретарки на місці не було, усі дверцята у шафах були розчинені, полиці пусті… Деякі папірці валялися на підлозі. Все вказувало на те, що начальник управління вже приготувався до евакуації. Повільно, наче у нього на ногах були важенні гирі, Скворцов пішов коридором, а потім у роздумі почав спускатися сходами. Тисяча душ! Тисяча душ повисне на його душі! Може, якось ухилитися від цього… гріха? Ні, він не був янголом, у своєму житті йому вже доводилося вбивати. Саме не розстрілювати, а вбивати. При гонитвах, коли в тебе стріляють, і ти стріляєш, або ти, або тебе… Бити, катувати на допитах — теж не новина, але щоб так… Одразу тисячу чоловік? Саме тисячу! Де узяти час, щоб переглянути та оцінити цю тисячу справ? А німці ось-ось прийдуть у місто, адже так сказав начальник управління! І спробуй не виконай наказу! Сам у підвалі опинишся! І справа не лише в наказі. Багато з тих, хто сидить у тюрмі — потенційний ворог, битий, катований на допитах, отже звільни його, що потім буде? І до баби Маші не треба ходити, щоб вгадати, що будуть робити вони потім! Візьмуться до зброї, не інакше!
На сходах він зустрів Гребінкіна і зрадів, наче відчув полегшення від того, що є на кого перекласти тягар першого кроку в кривавій справі, яку зараз треба виконати. Той, провчившись на курсах три місяці, отримав звання молодшого лейтенанта і повернувся до Тернополя продовжувати службу під зверхністю капітана якраз на початку червня:
— Гребёнкин! А ну, собери человек десять с оружием! В темпе! Патроны не забудьте. Да, зайди в оружейную, получи пару автоматов. Скажи: приказ начальника управления. Через десять минут жду тебя у входа в подвал.
Гребінкін одразу все збагнув і сполотнів так, як кілька хвилин тому сполотнів сам капітан.
— Что, всех?..
— Заткнись, младший лейтенант! Сам всё понимаю! Но и выпускать их нельзя! Они же завтра… Нет, сегодня стрелять нам в спину начнут! Это же враги! Давай, Гребенкин, давай… — і важко зітхнув, — это война, Иван… Это война…
Дев’ятеро людей поспіхом спускалися крутими металевими сходами. У кожного було по два пістолети «ТТ», а двоє були озброєні важкими автоматами ППШ з круглими дисками, новинкою, зброєю, яку рахували в управлінні поштучно. У камеру зайти побоялися, тому відкрили «кормушку» та випустили половину диска, а це більше трьох десятків набоїв, навмання. Там людей було, як оселедців у бочці. Пхали їх у камери стільки, скільки влазило. Щоб поспати, вкладалися, наче шпроти у банках, а переверталися з боку на бік за командою, раз на годину. У такій тисняві кожна куля влучала у ціль. Ще не встигла затихнути луна від глухих пострілів, у камеру увірвалися шестеро з пістолетами і почали добивати тих, хто ще був живий. За десять хвилин усе було скінчено. У сусідніх камерах почули постріли, і там почався страшенний гармидер. Люди гримали у двері, кричали, молилися, плакали… Кожний по-всякому зустрічає свою смерть… Щоб попередити спроби блокувати «кормушки», а Скворцов передбачив і це, похапцем у кожну закинули по парі «лимонок». Двері добряче струсонуло, але міцний метал витримав. Поки люди відходили від страшних наслідків потужних вибухів у закритому просторі не дуже великих камер, відкривалася «кормушка», звучала черга з ППШ, а потім кілька чоловік добивали живих. За дві години усе було закінчено. Усі двері камер були розчахнуті, але виходити з них було нікому, жодної живої людини не залишилося, кожного здогнала куля… Жодної… І кров… Кров, паруючи у холодному, навіть влітку, підвалі, повільно натікала на підлогу, густіла та темніла на очах, збираючись у великі калюжі. Калюжі з’єднувались струмочками, перетворюючись на єдину велику калюжу, яка заполонила підлогу в усіх камерах.